На головну

Умберто Еко. Маятник Фуко - Короткий зміст творів

Зав'язка цього роману відомого італійського письменника, філолога й історика літератури припадає на початок сімдесятих років XX в., Час, коли в Італії ще вирували молодіжні бунти. Однак «політичним вибором» оповідача, студента Міланського університету Казобона, стає, за його власними словами, філологія: «Я прийшов до цього як людина, яка сміливо бере в руки тексти промов про істину, готуючись правити їх». У нього зав'язується дружба з науковим редактором видавництва «Гарамон» Бельбо і його товаришем по службі Діоталлеві, якої не заважає різниця в віці; їх об'єднує інтерес до загадок людського розуму і до середньовіччя. Казобон пише дисертацію про тамплієрів; перед очима читача проходить історія цього лицарського братства, його виникнення, участі в хрестових походах, обставини судового процесу, що завершився стратою керівників ордена і його розпуском.

Далі роман набирає область гіпотез - Казобон з друзями намагаються простежити посмертну долю ордена лицарів Храму. Відправною точкою для їх зусиль служить поява у видавництві відставного полковника, упевненого, що він виявив зашифрований План лицарів ордена, план таємної змови, задум реваншу, розрахованого на століття. Через день полковник зникає безслідно; передбачається, що він убитий; саме це подія або неприємний осад, що залишився від нього, розлучає Казобона з друзями. Розлука затягується на кілька років: закінчивши університет і захистивши диплом, він їде до Бразилії викладачем італійської мови.

Безпосередньою причиною від'їзду є його любов до місцевої уродженці Ампаро, красуні напівкровці, просякнуту ідеями Маркса і пафосом раціонального пояснення світу. Однак сама магічна атмосфера країни і незвичайні зустрічі, які з труднооб'яснімим завзятістю підкидає йому доля, змушують Казобона поки ще майже непомітно для себе самого проробляти зворотну еволюцію: переваги раціональних тлумачень видаються йому все менш очевидними. Він знову намагається вивчати історію давніх культів і герметичних навчань, залучаючи до своїх занять і скептично налаштовану Ампаро; його притягує земля чаклунів - Байя, в тій же мірі, що і лекція про розенкрейцерів, читається співвітчизником-італійцем, за всіма ознаками - одним з тих шарлатанів, про численність яких йому ще тільки належить здогадатися. Його зусилля по проникненню в природу таємничого приносять свої плоди, але для нього вони опиняються гіркими: під час магічного обряду, брати участь в якому на знак особливої ??прихильності вони були запрошені, Ампаро проти власної волі впадає в транс і, прийшовши до тями, не може пробачити цього ні собі, ні йому. Провівши в Бразилії після цього ще рік, Казобон повертається.

У Мілані він знову зустрічається з Бельбо і через нього отримує запрошення співпрацювати у видавництві «Гарамон». Спочатку мова йде про складання наукової енциклопедії металів, але незабаром область його інтересів істотно розширюється, знову захоплюючи сферу таємничого та езотеричного; він зізнається собі в тому, що йому взагалі стає все важче відокремлювати світ магії від світу науки: люди, про яких ще в школі йому говорили, що вони несли світло математики і фізики в нетрі забобонів, як з'ясовується, робили свої відкриття, «спираючись, з одного боку, на лабораторію, а з іншого - на Каббалу ». Чимало цьому сприяє і так званий проект «Гермес», дітище пана Гарамона, глави видавництва; до його здійснення підключені і сам Казобон, і Бельбо, і Діоталлеві. Суть його полягає в тому, щоб оголосивши серію публікацій з окультизму, магії і т.п., залучити як серйозних авторів, так і фанатиків, божевільних, готових платити гроші за опублікування своїх творінь; цих останніх передбачається сплавляти у видавництво «Мануціо», чиє спорідненість з «Гарамон» тримається в найсуворішому секреті; воно призначене для видання книг за рахунок авторів, на практиці зводиться до нещадного «видоювання» їх гаманців. У середовищі окультистів «Гарамон» розраховує на багатий улов і тому настійно просить Бельбо і його друзів не нехтувати ні ким.

Однак видання, призначені для «Гарамона», все-таки повинні відповідати якимсь вимогам; в якості наукового консультанта проекту за рекомендацією Казобона запрошується знайомий йому по Бразилії якийсь пан Агліе, то авантюрист, чи то нащадок знатного роду, можливо, граф, але в усякому разі людина багата, з тонким смаком і безсумнівно глибокими пізнаннями в області магії та окультних наук; про найдавніших магічних ритуалах він розповідає так, нібито сам при них був присутній; власне кажучи, часом він прямо натякає на це. При цьому він зовсім не сноб, не цурається явних шарлатанів і психів і впевнений, що навіть в самому нікчемному тексті можна відшукати «іскорку якщо не істини, то хоча б незвичайного обману, але ж часто ці крайнощі стикаються». Які сподівалися відвести з його допомогою в сторону потік плевел, направивши його на збагачення свого господаря, і, бути може, знайти в ньому кілька зерен істини для себе, що придушуються авторитетом «пана графа» герої виявляються вимушені борсатися в цьому потоці, не сміючи нічого відкидати: в будь-якому плевел може виявитися зерно, невидиме і не обнаруживаемое ні логікою, ні інтуїцією, ні здоровим глуздом, ні досвідом. Ось слова бідолаги-алхіміка, підслухані Казобоном під час ще одного, на сей раз вже не далекого, шаманського, а донезмоги наближеного до їхніх рідних домівках ритуалу, куди вони потрапляють на запрошення Агліе: «Я випробував все: кров, волосся, душу Сатурна, маркассіти, часник, марсіанський шафран, стружки і шлаки заліза, свинцевий глет, сурму - все марно. Я працював над тим, щоб витягти з срібла масло і воду; я обпікав срібло із спеціально приготованою сіллю і без неї, а також з горілкою, і добув з нього їдкі олії, от і все. Я вживав молоко, вино, сичужіни, сперму зірок, що впали на землю, чистотіл, плаценту; я змішував ртуть з металами, перетворюючи їх в кристали; я направив свої пошуки навіть на попіл ... Нарешті ...

- Що - нарешті?

- Ніщо на світі не вимагає більшої обережності, ніж істина. Виявити її - все одно що пустити кров прямо з серця ... »

Істина здатна перевернути або зруйнувати світ, бо у нього від неї немає захисту. Але істину досі не вдалося виявити; ось чому не слід нехтувати нічим - краще ще раз випробувати все, коли-небудь колишнє предметом зусиль і надій будь-кого з присвячених. Нехай невиправдано; нехай помилково (і у що ж тоді вони були присвячені?) - неважливо. «Кожна помилка може виявитися мімовольной носительницей істини, - говорить Агліе. - Справжньому езотеризму не страшні суперечності ».

І цей вир хибних істин і можуть призвести истиною помилок знову штовхає друзів на пошуки Плану ордена тамплієрів; загадковий документ, що залишився від зниклого полковника, вивчається ними знову і знову, і кожному його пункту підшукуються історичні тлумачення: це нібито виконувалося розенкрейцерами, це - павлікяани, єзуїтами, Беконом, тут доклали руку асассіни ... Якщо План дійсно існує, він повинен пояснювати все; під цим девізом переписується історія світу, і поступово думка «ми знайшли План, за яким рухається світ» підміняється думкою «світ рухається по нашому Плану».

Минає літо; Діоталлеві повертається з відпустки вже важко хворим, Бельбо - ще більш захопленим Планом, удачі в роботі над яким компенсують йому поразки в реальному житті, а Казобон готується стати батьком: його нова подруга Лія повинна незабаром народити. Їхні зусилля тим часом наближаються до завершення: вони розуміють, що місцем останньої зустрічі учасників Плану повинен стати паризький музей в церкві абатства Сен-Мартен-де-Шан, Місцевість Мистецтв і Ремесел, де знаходиться Маятник Фуко, який в строго певний момент і вкаже їм точку на карті - вхід у володіння Царя Миру, центр телуричних струмів, Пуп Землі, Umbilicus Mundi. Вони поступово запевняють себе в тому, що їм відомий і день і годину, залишається знайти карту, але тут Діоталлеві опиняється в лікарні з самим невтішним діагнозом, Казобон їде разом з Лією і малюком в гори, а Бельбо, рухомий ревнощами до Агліе, який став його щасливим суперником в особистому житті, вирішує поділитися з ним їх знаннями про План, промовчавши про відсутність і карти, і впевненості в тому, що вся ця розшифровка - не плід їхньої загальної розбушувався уяви.

Лія тим часом доводить Казобона, що ті уривчасті записи кінця XIX в., які вони прийняли за конспект Плану, швидше за все є розрахунками господаря квіткового магазину, Діоталлеві при смерті; його клітини відмовляються йому коритися і будують його тіло за власним планом, ім'я якому - рак; Бельбо знаходиться в руках Агліе і зграї його однодумців, спершу вишуканим спосіб його шантажувати, а потім заманивши в Париж і змушують вже під страхом смерті поділитися з ними останньої таємницею - картою. Казобон кидається на його пошуки, але встигає застати тільки фінал: у Сховище Мистецтв і Ремесел знавісніла натовп алхіміків, герметістов, сатаністів та інших гностиків під проводом Агліе, тут вже, втім, що називається графом Сен-Жерменом, зневірившись добитися від Бельбо визнання в місцезнаходження карти , карає його, удавлівая мотузкою, прив'язаною до Маятник Фуко; при цьому гине і його кохана. Казобон рятується втечею; на наступний день в музеї немає ніяких слідів вчорашньої події, але Казобон не сумнівається, що тепер черга буде за ним, тим більше що при від'їзді з Парижа він дізнається про смерть Діоталлеві. Один був убитий людьми, які повірили в їх План, інший - клітинами, які повірили в можливість скласти власний і діяти по ньому; Казобон, не бажаючи наражати на небезпеку кохану і дитини, замикається в будинку Бельбо, гортає чужі папери і чекає, хто і як прийде убити його сам

© 8ref.com - українські реферати
8ref.com