трусики женские украина

На головну

Ернест Геллнер "Дві спроби піти від історії" - Культурология

Ернест Геллнер. ДВІ СПРОБИ ПІТИ ВІД ІСТОРІЇ й Ернест Геллнер, 1990 Ернест Геллнер народився в 1925 г. в Парижі. Видатний соціолог, філософ і історик, професор соціальної антропології Кембріджського університету, член Британської академії, почесний член Американської академії наук і мистецтв, автор багатьох книг, в тому числі «Слова і речі. Критичний аналіз лінгвістичної філософії і дослідження ідеології» (« Words and Things », 1959, русявий. пер. - 1962), «Мусульманське суспільство» (« Muslim Society », 1981), «Нації і націоналізм» (« Nations and Nationalism », 1983, переводиться на -російську мову), «Держава і суспільство в радянській думці» (« State and society in Soviet Thought », 1988), «Плуг, меч і книга. Структура людської історії » («Plough, Sword and Book. The Structure of Human History», 1988). Перед нами дві різко контрастуючі моделі мислення: атомістична і органистическая. Перша модель формулюється у Декарта і англійських емпіриків, друга - у Берка, Гегеля, Гердера...

АТОМІСТИЧНІ ПРИНЦИПИ ПІЗНАННЯ Кожна людина є відособлений острів. Кожна людина створює свій власний мир, як Робінзон Крузо створював своє житло на незаселеному острові. Суспільство є добровільна і практично факультативна асоціація вільних індивідуумів. Якщо і існують обмін, продаж або успадкування знань, то вони засновуються на взаємній вигоді, а не на істинному злитті індивідуумів в деякий єдиний організм і, таким чином, ніяк не впливають на абсолютно індивідуалістичний характер підприємства. Успадкування взагалі не спричиняє морального схвалення, оскільки людина гордиться тим, що він усього домагається власними зусиллями, і всякий поважаючий себе індивідуум вважає за краще використати капітал, нажитий самостійно. Якщо ж йому доводиться використати кошти, накопичені іншими, він вважає спочатку за краще піддати їх ретельній перевірці. У принципі всі люди інтелектуально рівні між собою. Безсумнівно, деякі індивідууми володіють великими здібностями і можуть більш ефективно накопичувати знання, чим інші. Але всі і кожні наділені здатністю правильно сприймати і оцінювати запропоновані ним ідеї, і ніхто не владний нав'язувати свої поняття іншим. Суспільство являє собою об'єднання ради загальної зручності, а не засіб самореалізації людини. У принципі всякий розум рівний іншому, принаймні, у володінні взаємно подібними логічними і евристичними поняттями. Коріння людських помилок криється у відмінності одних людей від інших і, можливо, більш усього у відмінностях культурних. Велич людини - у взаємно подібному, універсальному, загальнолюдському; слабість його - в його культурній особности. Атомізм знаходить своє вираження не тільки в затвердженні індивідуалізму і универсализма. Він також неколебимо привержен розподілу праці, принципу «кожна справа - в свою чергу», думці про будь-який предмет згідно з чітко зумовленими критеріями. Він віддає перевагу логічно чіткому розділенню проблем, що обговорюються і прагне уникати неясностей або поєднання різних питань. Кожна з вирішуваних задач повинна вирішуватися шляхом застосування спеціально виробленого для цієї мети методу, відповідно спеціальним критеріям. Нерозв'язні же проблеми не повинні бентежити людей, мучити їх, не давати їм спокою і збивати їх з глузду. Нерозв'язні проблеми виключаються з концептуально здорового існування людства.

ОРГАНИСТИЧЕСКИЙ СПОСІБ ПІЗНАННЯ Проживаючи своє життя, людина інтерпретує свій досвід в термінах і поняттях, які він не зміг би сформулювати, живи він в повній ізоляції, спираючись в своїх роздумах лише на власний індивідуальний потік свідомості. (Така, просто говорячи, суть теорії англійських емпіриків про розумове життя людини.) Навпаки, ці поняття виносяться і підтримуються не окремими людьми, але язиковими і культурними колективами, що розвиваються. Однак кожна людина, проживаючи своє життя, сприяє увічненню традиції, перевершуючої його самого що і не уміщається повністю в його свідомості; проте саме ця традиція і є джерело індивідуальності і життєздатність даної людини. Культура має в своєму розпорядженні власні резони, непідвладні людському розуму. Дослідження природи з пізнавальними цілями невіддільне від людської діяльності інакшого роду. Допитливість не є прочуханок, якому вдаються в самотності. Людина - дослідник природи невіддільний від людини-коханця, сім'янина, громадянина, творця матеріальних благ. Різноманітні види людської діяльності і критерії, цю діяльність що направляють, не ізольовані один від одного, але становлять частину нерозривного цілого. Саме це складне, нерозривне переплетення всього і вся і додає значення людського життя. Час так же безперервний: зі слів Едмунда Берка, суспільство являє собою співтовариство минулого і теперішнього часу. Або, як затверджує нашого сучасника, консервативний романтик Майкл Оукшотт, людське зі- суспільство не є підприємство, але асоціація. Воно не має певної кінцевої мети, і діяльність його не піддається скільки-небудь точному або навіть просто матері значення аналізу з точки зору витрат і прибутків. У тісному переплетенні різноманітних видів людської діяльності діяльність пізнавальна не домінує і не є щось ізольоване. Поняття, якими керується людина, інтерпретуючи природні явища, і поняття, пов'язані з моральним і естетичним сприйняттям людини, не є складовими різних систем, взаємно незбагненних, приречених на роздільне існування і, як пізнє стануть затверджувати позитивісти, ні в якій мірі що не впливають один на одну. Навпаки, ці поняття утворять єдиний цілісний спосіб мислення і почування. Історичне коріння виникнення атомістичної моделі світу переглядається в науковій революції XVII сторіччя, в філософських витворах її натхненників і пояснювач. Своє класичне вираження атомізм знаходить у просвітників XVIII в. Романтична, або органистическая, модель була вироблена свідомо як реакція на Освіту, хоч мислителі, що запропонували цю модель, зрозуміло, затверджували, що вона існувала і діяла завжди: людські співтовариства завжди жили відповідно до цієї моделі, точно так само, як месье Журден все життя говорив прозою, не підозрюючи про це. Необхідно було лише офіційне підтвердження вже існуючого в захист від посягання деяких нових віянь, несучого з собою новий погляд на мир. Було б безглуздо пропонувати в рамках короткої статті цілісну історію або вичерпний аналіз великого противоборства двох моделей світу. Однак цілком доречно викласти коротко цікавий епізод, пов'язаний з тим, як два великих мислителі перенесли цей конфлікт з абсолютно певного культурно-політичного грунту, а саме з імперії Габсбургов, в абсолютно інакшій - англомовний - мир.

СИТУАЦІЯ В ІМПЕРІЇ ГАБСБУРГОВ В останній період володарювання перед Габсбургамі встала проблема співіснування в межах імперії різних народів, проблема, яка зрештою і визначила долю держави. Колишні соціальні пута, що кріпили імперію у часи протистояння католицизму Реформації або в період захисту Східної Європи від турок, втратили минулу силу. У той же час імперія Габсбургов, як і інші держави Європи, виявилася досить сприйнятлива до нових віянь - націоналістичним, соціалістичним, ліберальним, популістським. У цій ситуації в імперії виникає абсолютно певне розставляння інтелектуально-політичних сил, яке згодом придбаває все більш чіткі контури. Індивідуалістичне, або атомістичне, бачення світу розповсюджується у вищих колах буржуазії, в самому центрі суспільства. Атомисты прагнуть і зберегти імперію як єдине ціле, і ослабити внутрішньодержавні бар'єри. Вони виступають в захист вільної торгівлі не тільки товарами, але і ідеями. Не випадково саме в Віні, в трудах таких вчених, як Л. фон Мізес, Фрідріхові фон Хайек, Ернст Мах, Карлові Поппер і члени блискучого Венського гуртка, формулюються трохи самих відомих принципів економічного лібералізму і теорії пізнання емпіриків. Ті, хто дивився на суспільство як на ринок, як на деяку сукупність індивідуумів, кожний з яких переслідує свою особливу мету, обирає свої кошти для досягнення цієї мети і вступає у торгові відносини з іншими індивідуумами, не могли відноситися до пізнання інакше, як до виробітку кожним індивідуальним розумом теорій, що мають на меті можливо більш широкий обхват окремо взятих фактів. Капіталістична стандартизація виробництва має деяку виборчу спорідненість із запропонованою емпіриками стандартизацією процесів пізнання: як і на ринку, в науці повинна була мати ходіння єдина валюта. Деякі роботи цих мислителів були завершені і опубліковані вже після заходу імперії, але їх коріння потрібно шукати в труднощах і проблемах більш віддалених часів. Однак індивідуалістичний универсализм Венського центра не володів неподільно розумами інтелектуалів того часу. Представники різних етнічних груп, включаючи і тих, для кого німецький був рідною мовою, часто віддавали перевагу більш привабливому романтичному і популістському культу сільського зеленого лужка і народного танця. Відродження інтересу до етнічного початку знайшло своє відображення передусім в акцентуванні культурних відмінностей. «Слов'янські танці» Дворжака, наприклад, були створені і виконані фактично у відповідь на «Угорські танці» Брамса. Відродження етнічної культури і етнічної самосвідомості і складало эксплицитно не виражену подоснову органистической теорії суспільства і пізнання, що відкидає сліпу до всякої культури стандартизацію концептуальних валют. Відповідно до цього принципу пізнання, відношення розуму до природи трактувалося як приналежність культурно особной і етнічно суворо певної душі, а не як робота культурно невизначеної, універсальної і індивідуалістичної думки.

АНГЛІЙСЬКИЙ ПЕЙЗАЖ Майбутній історик, що взявся описувати інтелектуальне життя Великобританії, не преминет відмітити і прокоментувати цікавий факт: протягом вельми тривалого часу очолюючу роль в двох найважливіших галузях науки грали - кожний в своїй області - два колишніх підданих почивати імператора Франца Іосифа. І в кожній з цих двох областей результатом було перетворення того, що спочатку вважалося предметом історичної науки, в сюжет неісторичний, або, точніше, антиісторичний. Збіг? Ці два епізоди, зрозуміло, прямо не пов'язані між собою. Але у них, безсумнівно, загальне коріння. Протягом двох десятиріч між двома світовими війнами соціальна антропологія (або, як її називають в Радянському Союзі, етнографія) розвивалася в Англії під незаперечним впливом Броніслава Маліновського (1884-1942). Його семінар в Лондонській школі економіки став центром соціальної антропології, столицею інтелектуальної стерлінгової зони. Згодом всі кафедри соціальної антропології в Великобританії були заповнені його учнями і послідовниками, а розвиток науки і область її застосування визначалися напрямом, заданим Маліновським. У загальних рисах соціальна антропологія в Англії і до цього дня зберігає вигляд, доданий їй Маліновським, незважаючи на деякі зміни і нові віяння, виниклі і що дали себе відчути останнім часом 2. Після другої світової війни в англійській філософії - подібно тому як це відбувалося в соціальній антропології з ідеями Маліновського - запанували ідеї і стиль мислення Людвіга Вітгенштейна (1889 - 1952). Ідеї, що набули так широкого поширення, спочатку, до війни, були винятковим надбанням вузького гуртка присвячених, що групувалися навколо Вітгенштейна в Кембрідже. Після війни ці ідеї розповсюджувалися його послідовниками вже головним чином з Оксфорда, хоч офіційна публікація трудів Вітгенштейна, що викладають ці ідеї, почалася лише після його смерті. Послідовники вважали, що його погляди і методи являють собою досягнення кінцевої міри філософської самосвідомості; з їх точки зору, жоден філософ до Вітгенштейна ніколи не піднісся до розуміння істинної природи предмета, що вивчається. Відкриття Вітгенштейна, з їх точки зору, сповіщало остаточне в'янення філософії або щонайбільше її трансформацію в щось, корінним образом відмінне від філософії в її колишньому вигляді. Дух часу був чітко виражений в заголовку опублікованого тоді тому радиобесед з ведучими філософами - він називався «Революція в філософії». Проблема іноземного, по перевазі габсбургского, впливу на інтелектуальне життя Англії була вже розглянута в цікавій статті відомого англійського історика-марксиста Перрі Андерсона, опублікованій в 1960-х роках в журналі «Нью лефт ревью». Андерсон називає і багато які інші імена: Сраффа, Калецки, Кальдор, Балох, кейнсианцы в економіці, Фрейд і Мелані Клейн в психології, Немір в історії, Ернст Гомбріх в історії мистецтв, Поппер і Хайек в філософії і теорії суспільного життя, Ісаак Дойчер в марксистській теорії і т. д. Дотепне і глибоке есе Андерсона, однак, не пропонує переконливого пояснення даному феномену. Автор задовольняється припущенням - без пояснення причин - про втрату творчих потенцій англійською культурою і заповненні виниклої таємничим образом бреші іммігрантами і біженцями. Проте Андерсон намагається пояснити, чому вплив іноземців на англійську культуру додав цією останньою консервативний відтінок, до речі, саме це і викликає незадоволення автора. Як пояснення він пропонує, по-перше, передбачуваний збіг біографій цих мислителів, що визначався, з його точки зору, схожим событийным фоном, а по-друге, сам механізм відбору. Аргумент біографічний, до якого вдається Андерсон, такий: всі ці люди втратили свої маєтки, або щонайменше досить забезпечене положення у себе на батьківщині, в країнах Центральної або Східної Європи, внаслідок політичних потрясінь першої половини XX в. Тому природно, що вони прагнули уберегти Англію від подібного катаклізму. Це твердження, як представляється, найбільш обгрунтовано відносно сера Льюїса Неміра (справжнє його прізвище - Намієровський), який дійсно володів землями в Галіциї. У інших випадках цей аргумент «працює» не так вдало. Так, наприклад, Андерсон робить мені честь, включивши в цей список і моє ім'я. Але моє минуле в Центральній Європі пов'язане з типово дрібнобуржуазною середою, і сім'я моя не володіла ні землями, ні станом, не говорячи вже про маєтки, які ми могли б втратити. Якщо в моїх міркуваннях і можна відшукати реакційні тенденції, то їх ніяк не можна пояснити тугою по втрачених багатствах. Цікавий і Андерсоном погляд, що пропонується на механізм відбору. Мислителів, для інтелекту яких характерні такі риси, як відвертість, авантюризм, схильність до соціального новаторства, спричиняла Америка, і тому вони їхали далі на Захід (правда, це трактування не відповідає біографіям представників Франкфуртської школи). Мислителі ж, що залишилися в Англії - це ті, кого більше залучали ієрархічні і ритуалистические сторони англійського життя, клуби Уэст-Энда і велична офіційність професорських обідів за «високим столом» в Оксфорді і Кембрідже. Америка і Англія отримали тих мислителів, яких вони цілком заслуговували. Я готів погодитися з постановкою проблеми, але не можу прийняти висновків Андерсона. На жаль, альтернативної відповіді на поставлене питання загалом я запропонувати не можу. Однак, якщо говорити про конкретний випадок, я готів спробувати дати пояснення причин, що привели до драматичного запанування в двох галузях науки колишніх підданих імперії Габсбургов: Малиновского в соціальній антропології і Вітгенштейна в філософії. Жоден з цих двох мислителів не залишив докладного опису свого життя або аналізу своєї ролі в науці. Думається, що Маліновський цілком усвідомлював, яке історичне коріння його ідей, але вважав за краще залишатися загадкою в очах своїх англійських шанувальників, які не тільки нічого про це не знали, але і не виявляли особливої цікавості. Для деяких з них були характерні волаючі помилки: так, наприклад, професор Люси Майр (Малиновского, що так високо цінила, що дозволяла собі недопустимо різкий тон зі студентами, що висловлювали сумніви в правильності його ідей) затверджувала друкується, неначе її кумир постраждав від репресій відносно представників польської культури. Сам же Маліновський в протилежність цьому давав ясно зрозуміти, що нічого подібного в Галіциї і в самому Кракове не відбувалося. Єдине, що він в свій час запропонував в якості пояснення свого шляху в науці, був сентиментальний спогад про те, як читання робіт Джеймса Фрезера і захоплення соціальною антропологією врятували його від глибокої депресії, яку відчував він в слов'янському університетському місті. Йому явно подобалося підкреслювати, що корінням своїм він пов'язаний з польської шляхтой як з боку батька, так і з боку матері. Батька він втратив дуже рано (той був професором Ягеллонського університету) і отримав - при деякій матеріальній підтримці цього університету - сумнівно-аристократичне виховання під наглядом люблячої матінки. На відміну від Маліновського Вітгенштейн зовсім не задумувався про історичне коріння своїх ідей, і саме припущення про можливе існування такого коріння викликало б у нього крайнє обурення. Йому швидше властиво було вважати, що його ідеї не могли бути ні піддані сумніву, ні пояснені тривіальним земним розумом. Останнім часом стали модними пошуки цього коріння - залишкові явища недавньою моди на ностальгію по габсбургским часах. У мене, однак, склалося враження, що дослідникам не вдалося належно оцінити принциповий зв'язок між ситуацією в імперії Габсбургов і розвитком поглядів Вітгенштейна.

БРОНИСЛАВ МАЛИНОВСКИЙ Юність Маліновського пройшла в інтелектуальній теплиці Кракова і в Закопане 4, любимому гірському курорті польської інтелігенції. І хоч романтичні зв'язки з жінками поміщалися значну в житті Броніслава, величезний, по суті що формує особистість, вплив надала на Маліновського дружба з однолітком - С. І. Віткевичем, видатним письменником, мислителем і художником (в одному з своїх романів Віткевич зобразив Маліновського під виглядом англійця лорда Невермора). Згодом друзі рассорились, як виявилося, назавжди. Причини сварки залишилися невідомі. Коли вибухнула перша світова війна, обидва були в Австралії. Виткевич повернувся в Європу, а Маліновський залишився і продовжував експедиційно-польові роботи, які згодом не тільки принесли йому всесвітню популярність, але і зробили його «антропологом № 1». Є основи передбачати, що сварка друзів була пов'язана з їх відношенням до війни, але припущення це документально ніяк не підтверджується. Інтелектуальна середа, що оточувала молодого Маліновського, була насичена як гегельянско-органистическими, так і эмпирико-позитивістськими тенденціями 4. З двох згаданих течій в Польщі, мабуть, гегельянство знайшло більш широке поширення і істотно вплинуло на формування і специфічного польського націоналізму, і яскраво вираженого модерністського руху в літературі і мистецтві. Що ж до позитивізму, то саме поширення позитивістських теорій позначилося в тому, що внесок польських вчених в світову науку в області математичної логіки виявився вельми значним. Як говорив сам Маліновський, від депресії його врятував інтерес до соціальної антропології. Природні науки були для нього недоступні із-за, знов-таки з його слів, слабого здоров'я. Петер Скальник, багато що займався історією відносин Маліновського і Віткевича, передбачає, що Броніслав кинув заняття літературою, оскільки зрозумів, що не може тут суперничати з другом. Які б ні були його спонуки, антропологія виявилася для Маліновського не просто порятунком: згодом саме він створив парадигму сучасної антропології, саме він ввів в непорушний побут інтенсивну і тривалу, вимагаючої особистої участі експедиційно-польову роботу, що виконується у властивій даному досліднику манері і у властивих досліджуваному предмету умовах, без посередників. Крім того, в основу таких досліджень була встановлена функционалистская теорія, що затверджувала, що культура є цілісність взаємозалежних елементів, всередині якою різні елементи можуть бути пояснені лише тією користю, яку вони приносять один одному і людині, а зовсім не як щось, що прийшло з минулого. Щоб правильно оцінити значення цієї позиції, потрібно порівняти її з поглядами, що панували до того Фрезера і його послідовників. З точки зору Джеймса Фрезера і так яскраво антропології, що втілювалася ним, культура є сукупність окремих елементів, які можуть і повинні бути пояснені історично як пережитки минулого, як феномени ментальності, характерної для того суспільства, яке в цьому випадку досліджується. Стадії розвитку суть рівня на сходах еволюції, охоплюючих всю людську думку загалом. Тому пояснення окремих елементів культури здійснювалося окремо, поза контекстом, по їх розташуванню в зведеному плані, що відноситься до всього людства, а не до деякої окремої спільності. Малиновский відкинув такі принципи методології Фрезера, як изолированность індивідуальних рис (верований, ритуалів, інститутів) і використання зведеного еволюційного плану для пояснення феноменів культури. Він відмовляється виривати елементи культури з їх контексту, наполягаючи на цілісності культури і взаємозалежність елементів всередині неї, а спекулятивно-історичні інтерпретації замінює поясненнями, заснованими на синхронно согласующихся і чинниках, що піддаються спостереженню. Таким чином, його синхронний функционализм спирався як на теорію емпіриків, так і на органистическую систему поглядів. Використавши принципи обох цих теорій, Маліновський створив щось абсолютно нове, що ідеально втілило в собі і нову методику, і нову методологію соціальної антропології, і торжество цього нового над старим. У романтичної традиції він перейняв той дух, то настрій, з яким проводилися експедиційно-польові роботи, або, точніше, з яким представники цієї традиції «йшли в народ». Антропологи «домалиновского» періоду, як вони самі заявляли, відправлялися в полі з метою перевірити свої теорії, якщо вони взагалі туди відправлялися. Сам Фрезер не БРОНИСЛАВ МАЛИНОВСКИЙ 1942 г. займався експедиційно-польовими роботами і говорив, що його лякає сама думка про це. Ці антропологи не випробовували особливої любові до первісної людини і не особливо піклувалися про збереження його культури. Їх метою був розвиток науки, а не збереження етнічних традицій. Революція, довершена Маліновським в антропології, дещо нагадує переворот в альпінізмі, довершений дослідником суспільної думки істориком Леслі Стівеном декількома десятиріччями раніше. До того як Стівен піднявся на Циналь-Ротхорн в Альпах в 60-х роках XIX в., англійські інтелектуали підкоряли альпійські вершини в ім'я науки. Рекорд Стівена, що піднявся на славнозвісний Північний хребет, виставив на посміховищі псевдонаучні претензії, і стало модним (більш того майже обов'язковим) займатися альпінізмом ради спортивного інтересу. Точно так само емоційна ангажированность, інтерес до культури, що вивчається стали - з легкої руки Маліновського - обов'язковими в соціальній антропології, хоч, природно, антропологи не відмовлялися від наукових цілей. Романтики і «народники» в країнах Центральної і Східної Європи йшли в народ не ради наукових цілей, а з любові до народу і культури, яку вони прагнули зберегти як живу цілісність, але не як перелік окремих елементів і рис - феноменів розвитку людського розуму взагалі. Серед тих, хто оточував Маліновського, двоє молодих вчених, щоб глибше вивчити народну культуру і бути більш тісно з нею пов'язаними, і дійсно «пішли в народ», одружувавшись на сільських дівчатах. Метод прямої участі в спостереженні і дослідженні об'єкта, що вивчається, метод, що ще не отримав назви, навряд чи міг знайти більш буквальне застосування. Один польський письменник навіть використав цей епізод в одному з своїх творів. Більш пізні послідовники Маліновського також не преминули скористатися цим досвідом і довести його - з благословення закону або без оного - до логічного кінця. Цей дух, цей настрій були вивезені Маліновським з Східної Європи, забезпечені теоретичним обгрунтуванням і переусвідомити як професійний обов'язок. Таким чином, Маліновський підводив своїх учнів до того, що можна назвати методом глибокого занурення. Вторгнення ззовні в культуру, що вивчається, як пізніше він сам признавався, свідомо залишалися без уваги. Деякі з його послідовників були повинні в цьому романтично-пуританському цензурировании у вельми значних масштабах. Але тоді як восточноевропейские популисты-народники обходилися без теоретичних виправдань своєї практичної діяльності, західним антропологам така теорія була необхідна. Результатом і було відтворення функционализма в його новій, антиісторичній «малиновскианской» формі. У інакших формулюваннях функционализм існував і раніше, наприклад, у вигляді гегелевской «хитрості розуму» або смитовской «невидимої руки». Спочатку Маліновський згадував про функционализме лише побіжно і походячи. Але теорія ця була прийнята цілком і всерйоз, коли Маліновським, що здійснюється в антропології революція здобула разючий успіх і отримала широке визнання. У останні десятиріччя колоніального панування функционализм став кодексом антропологів, що затверджував необхідність тривалої, інтенсивної, вимагаючої особистої участі експедиційно-польової роботи і по-теперішньому часу ефективного використання чудового запасника що добре збереглися і легко доступних досліднику инонациональных культур. Широко прийнята практика «непрямого правління» зберігала

архаїчні інститути, часто навіть зміцнюючи і зміцнюючи їх, а ефективність Pax Britannica забезпечувала можливість досліджень і доступність цікавлячих антропологів територій. Марксисти часто називали функционализм Маліновського «слугою імперіалізму». Я не думаю, що колоніальна імперія проіснувала хоч би на день довше завдяки революціонізованій Маліновським антропології, але антропологів дійсно запрошували для консультацій при підготовці колоніальних адміністраторів. І все ж роль функционализма Маліновського вельми значна також і тому, що завдяки йому антропологи могли найкращим образом використати існуючу політичну обстановку. Як російській етнографії виявилася на користь практика висилки неугодних в Сибір, так і англійська антропологія багато виграла від використання романтичних спрямувань молодих вчених, надаючи їм можливість (і субсидії) натуралізуватися в инонациональной культурі в ім'я науки. Однак не всі складові створеного Маліновським «коктейля» відносяться до популістської або органистической теоріям. Деякі їх елементи він категорично не бажає приймати, і це неприйняття виявляється вельми істотним в його позиції. Гегельянці і восточноевропейские романтики глибоко вбрали поняття, яке Едмунд Берк формулював як співтовариство минулого і теперішнього часу. Вони шанували минуле і маніпулювали їм в сиюминутных цілях. Малиновскому це було знайоме до найдрібніших деталей: в Кракове кожний раз точно в призначену годину з вежі головного собору чується звук труби, що несподівано уривається, - пам'ять про те, як в XIII в. сурмач тривожним сигналом попередив городян про ворожі полчища, що насуваються з сходу і загинув, пронзенный татарською стрілою. Краковянин Маліновський перестав водити компанію з романтикою, коли по достоїнству оцінив таке трактування історії. У цьому пункті він розходиться з прихильниками органистической теорії і приєднується до позитивістів. Він відноситься до минулого первісних суспільств, оскільки це минуле не піддається надійній перевірці, як емпірики звичайно відносяться до трансцендентного. У дописьменных суспільствах минуле фактично недоступне дослідженню. Те, що виявляється доступним, є використання минулого - міфів, легенд, генеалогії, ритуальних актів - в теперішньому часі. Такий і був рецепт, запропонований Маліновським: використати «минуле, що пригадується» (а можливо, і вигадане), щоб пояснити теперішній час, але всіляко уникати історичних спекуляцій. Минуле, що Пригадується є відображення законів теперішнього часу і повинно інтерпретуватися тільки так і не інакше. Але досить академічних міркувань. Характерне для Маліновського поєднання органистических і позитивістських елементів дозволило йому не один раз, але двічі повергнути в прах фрэзерианскую антропологію, оголосити поза законом властиву їй практику ізолювання особистих верований і переконань, розгляду їх поза загальним культурним контекстом, практику домысливания - а фактично измысливания - про- шлого. Створена Маліновським теорія романтичного позитивізму, або синхронний органицизма, з'явилася чимсь абсолютно новим. Однак важко утриматися від роздумів з приводу того, чи не було це злиття різних елементів в єдине і нове ціле деякою поступкою політичним схильностям автора. Малиновский був націоналістом в культурі і інтернаціоналістом в політиці. Те, що він писав в кінці життя в книзі, опублікованій вже після його смерті, доводить, що він мріяв про такий інтернаціональний пристрій, який поєднував би в собі кращі риси імперії Габсбургов, з одного боку, непрямого правління, практикуемого в колоніях урядом Великобританії, - з іншою, і принципів Ліги Націй - з третьою. Культурна незалежність повинна була вплавляти в централізований політичний пристрій. Він абсолютно чітко бачив, яким чином політичний націоналізм маніпулює минулим. Створений же ним вигляд функционализма автоматично звільняв Маліновського від будь-яких імперативів, що нав'язуються Історією, але в той же час дозволяв дати волю власному (і не тільки власному) націоналізму культурному. Таке коріння а-історизму, що домінував в англійській соціальній антропології протягом багатьох десятиріч, а в деякій мірі що зберігся і до цього дня.

ЛЮДВІГ ВИТГЕНШТЕЙН Як і Маліновський, Вітгенштейн приїхав в Англію до першої світової війни. Родом він був з Вени, з дуже багатої сім'ї. Витгенштейн приїхав вивчати інженерну справу в Манчестере, але зацікавився проблемами основ математики. З'ясувавши, де можна зайнятися вивченням цих проблем, він відправився в Кембрідж, до Бертрану Расселу. Там він вбрав ідеї, що відносяться до даного предмета Розсадила, Уайтхеда, Пеано і Фреге. Під час першої світової війни Вітгенштейн воював в Італії; його співвітчизник і родич Фрідріх фон Хайек згадує, як зустрів Вітгенштейна на вокзалі в Інсбруке, в той час вельми важливому перевалочному пункті, коли той прямував на Північно-Італійський фронт, на передову. У кінці війни він був взятий італійцями в полон. Серед речей, які були при ньому, знаходився рукопис «Логико-філософського трактату», якому призначено було згодом принести автору не тільки славу, але і міра доктора філософії Кембріджського університету. Один з екзаменаторів («опонентів», як прийнято говорити в Радянському Союзі) Вітгенштейна, коментуючи дисертацію, помітив, що, з його точки зору, це геніальна робота, і що навіть якщо він і помиляється, оцінивши її так високо, то вона принаймні цілком відповідає рівню вимог, що пред'являються в Кембрідже до дисертацій на здобуття звання доктора наук. Помітимо, до речі, що докторська дисертація Маліновського, представлена півтори десятками років раніше, також дістала вельми високу оцінку, будучи прийнята sub auspiciis Imperato -

ris *. На початку століття і Австрія, і Великобританія були монархіями, кожна мала свого государ; однак в Кембрідже не існувало традиції звертатися до авторитету монарха, щоб дати високу оцінку науковій роботі. Ім'я і авторитет Бертрана Розсадила допомогли Вітгенштейну зберегти в полону не тільки життя, але і рукопис. Дисертація була опублікована окремою книгою, що включала як німецький оригінальний текст, так і його переклад на англійський.

ЛЮДВІГ ВИТГЕНШТЕЙН 1930-е роки

Цікаво, що і тут переглядається деякий зв'язок між двома мислителями: один з перекладачів трактату Вітгенштейна на англійську мову був і видавцем книги, що містила вельми важливе есе Маліновського про проблеми мови і значення, де його погляди різко відрізняються від тих, які пізніше висловлює і популяризує Вітгенштейн. Однак шляхи їх ніколи прямо не перетинаються. «Трактат» Вітгенштейна залишився єдиною книгою, опублікованою автором за житті, хоч посмертно була видана безліч його робіт. «Трактат» викладає теорію про мову і мир, про те, яким чином мова і мир відображають один одну. Тут не місце затримуватися на деталях. Нам важливі певні загальні положення, які на цій стадії роботи Вітгенштейн трактує як щось само собою що розуміється. Позиція автора виявляла собою в чистому вигляді крайній варіант атомістичної і универсалистской моделі пізнання. Витгенштейн вважає самоочевидным, що пізнання має ту форму, якою з самого початку наділяє його атомістична теорія. Знання, або система значень, по суті у всіх людей однакові. Якщо і існують культурні відмінності, вони суть лише деякі невідповідності, перешкоди, які насправді не треба враховувати при серйозному розгляді фактів або створенні узагальнюючого ці факти теорії. І мова і мир складаються з гомогенних елементів, що і дозволяє і тому і іншому відображати один одну; коли ці елементи складаються * По доброзичливій рекомендації государя (лати.) в більш великі сукупності - сукупності значень або сукупності реальності, то ці сукупності суть лише зборів окремо взятих і лише зовні пов'язаних структурних кирпичиков. Така була картина світу, представлена юним Вітгенштейном, і автор затверджував, що істинність цієї картини навряд чи може бути піддана скільки-небудь серйозному сумніву. (Хоч згодом Вітгенштейн змінює свою точку зору, властивий йому догматизм не покидає його до кінця життя.) Запропонована в трактаті картина мало чим відрізняється від класичної, сформульованої емпіриками теорії, що знайшла в XVIII в. найбільш яскраве вираження в роботах Давида Юма. Відрізняло запропонований Вітгенштейном варіант те, що його робота рясніла поняттями, термінами і позначеннями, що прийшли з нової області математичної логіки, в яку в книзі цій автором був зроблений вельми значний внесок. Природа як семантичних, так і онтологічних кирпичиков нашого світу моделювалася згідно з новою системою обчислень формальної логіки і теорією множин. Є значна схожість між позиціями молодого Вітгенштейна і Бертрана Розсадила в його молоді роки. Цікаво, що саме Розсадив назвав свою тогочасну позицію «логічним атомизмом». Різниця між двома юними мислителями полягає в тому, що Вітгенштейн набагато більш безкомпромісний і максималистичен в своїх формулюваннях. З позицією «логічних позитивістів» Венського гуртка, вплив Вітгенштейна на яких був значним, його зближувало різке відмежовування пізнавальних або наукових аспектів людського життя від інакших видів діяльності людського розуму. Витгенштейн ніяким чином не залишав без уваги ці аспекти і, як представляється, цікавився поглядами Ліхтенберга, Киркегора, Шопенгауера і Товстого. Однак трактат його характеризує жорстке розділення - справді жорстокий апартеїд - між миром науки, ідей, що асоціюються, логіки і доказів, з одного боку, і миром живих значень - з іншою. Цей останній появляється чимсь абсолютно недоступним не тільки демонстрації і доказам, але навіть і артикулюванню. Розмежовуючи в теорії ці два світи - що науково-артикулюється і містично-невимовний, Вітгенштейн проте ухитряється, так би мовити, обробитися з ними обома в одній невеликій книзі і в одному і тому ж стилі. Ця стилістична єдність додає книзі той особливий характер, ту художню цінність і чарівливість, які перетворили філософський трактат в твір високої поезії. Приблизно в цей же час Т. С. Еліот трансформував англійську поезію, насичуючи її містичними, релігійними, консервативними поняттями, включаючи в поетичні твори прозаїчні елементи, витягуваний з буденного життя і доти що вважалися непридатними для вишуканих віршів і поем. Витгенштейн створив твір, в якому вкрай спеціальні, технічні розділи важкої математичної частини були буквально без швів зварені в єдине ціле з афористическими твердженнями про значення людського життя. Невиразимість в значенні обмеження меж кола логічних численні сполучалася з невиразимість елементарних, «экзистенциальных» аспектів людського життя. Невиразимість глибин людського життя зв'язувалася з технічно обмеженими можливостями системи обчислень. Така полярність не тільки посилила чарівливість книги, але привела до деякого роздвоєння впливу її автора. Спочатку читатели-англосаксы і венские позитивісти полічили, що істинне значення «Трактату» - в його наукових розділах, і сприйняли містицизм останніх сторінок як щось необов'язкове, як деяку венскую підливку до основного блюда. Ті ж, хто познайомився з книгою дещо пізніше, часто додавали цьому труду досконале зворотне значення. Однак навіть в містичних розділах своєї книги Вітгенштейн залишався универсалистом. Невимовне, якому так багато місця приділено в кінці книги, є ідентичним у всіх людей і для всіх. Воно залишається - як і в математичних розділах книги - сліпим до культурних відмінностей. Воно і не призначено бути яким-небудь образом пов'язано з тією або інакшою культурою, з тим або інакшим часом. Душа людини, як і наука, існує поза якими б те не було специфічних традицій. Історія і різноманітність культур могли б взагалі не існувати. Щонайбільше самому вони можуть зацікавити філолога - збирача лінгвістичних курйозів. Опублікувавши свій трактат, Вітгенштейн на деякий час віддалився від філософії. Він «відправився в полі» і - не дуже довго - працював вчителем сільської школи в Австрії. Це «ходіння в народ» не принесло йому ні морального, ні професійного задоволення. Які б достоїнства ні відкрилися Леву Товстому в душі російського мужика, Вітгенштейну не вдалося виявити нічого подібного в душі австрійського селянина. Його зауваження з приводу моральних якостей односельчан вельми різання. Цікаво, що в той же час Вітгенштейн віддає свій вельми значний стан родичам, вважаючи, що вони і так багаті, і його дар не зможе їх розбестити ще більш. Але популярність його «Трактату» була так велика, що в 30-е роки він отримує посада професора в Кембріджськом університеті і звання члена поради Трініті-коледжа. Відомо, що в Кембрідже він всіляко ухилявся від участі в урочистих університетських церемоніях і прославився тим, що головним предметом обстановки в його квартирі був шезлонг. Відомо також, що він дуже любив ходити в кіно. Дуже важливо, однак, що в цей період (а можливо, і декілька раніше) Вітгенштейн випробовує глибоке незадоволення своєю колишньою концепцією і замінює її іншої, абсолютно протилежної. Зовсім не уявляючи собі історичного коріння ні тієї ні іншої, він приходить до переконання, що можливі лише дві альтернативні ідеї, і якщо одна невірна, то інша не може не бути істинною. І якщо спробувати охарактеризувати це volte face * стисло, то можна сказати, що від крайнього универсализма своєї юності Вітгенштейн переходить до так же крайньому органицизму. Тепер вже суть мови береться не в стандар- * Повний поворот, різку зміну поглядів (фр.). тизированном відображенні гомогенних фактів так же стандартизованою мовою (як він затверджував раніше). Навпаки, суть людського мислення і мови в їх глибокої і полиформной включенности в повсякденну діяльність людини, в конкретне життя деякої специфічної культури. Культурний звичай є щось кінцеве, нормативне, самодостаточное: ніякі інакші пояснення неможливі. Конкретна культурна спільність остаточна, суверенні, незмінні. Неможливо існування більш високої концептуальної суверенності. Спроба пояснити або науково дослідити мораль такої спільності або інакші її властивості - те, що в минулому вважалося філософією - виявилася головною помилкою, «первородним гріхом» філософії. Витгенштейн і сам здійснив цей гріх в юності і тепер мав намір вчити інших, як уникнути небезпеки, оскільки він тепер сам цьому навчився. Все це привело до створення нової методики в філософії: деякій подібності імпресіоністської експедиційно-польової роботи в області власне культури. Тепер філософія повинна була обмежитися описами, без аргументації, теоретизування і узагальнень. Новий метод Вітгенштейна відтворював методику експедиційно-польової роботи Маліновського щонайменше в тому, що фактично впроваджував синхронне спостереження і інтерпретацію з точки зору функцій. Але Вітгенштейн був набагато більш непримиренним ворогом теоретичних узагальнень, ніж Маліновський. Той уникав теоретизування лише там, де бракувало емпіричних основ; Витгенштейн же відмовлявся від теорії в принципі. Його послідовники, особливо в Оксфорді, були переконані в необхідності на практиці здійснювати принципи свого вчителя. Принципи ж ці буквально відтворювали романтично-популістську теорію культури. Мова різноманітна в своїх функціях і по самому своїй суті включений в життя людей. Він є не логічним численням, але душею культури. Насправді, немає ніяких сумнівів в тому, що стосується джерел нового осяяння Вітгенштейна. Правда, він ніколи не усвідомлював цих джерел, як ніколи і не виявляв інтересу до соціально-політичних ідей. Але романтичне бачення світу було так невід'ємною частиною соціального клімату в тому суспільстві, де він виріс, що він не міг не вбрати його, не міг не звернутися до нього, коли звернення саме до цих поглядів показалося виходом - притому, як Вітгенштейн помилково вважав, єдиним - виходом з тупика, в який зайшов він в розвитку своїх філософських ідей. Витгенштейн на відміну від Маліновського вбрав «романтичний нектар», сам того не усвідомлюючи. Вельми помітною характерною рисою Вітгенштейна була абсолютна відсутність інтересу до політичних і соціальних ідеологій. Так, наприклад, для людини, яка була на три чверті євреєм за походженням, він з дивною відчуженістю сприйняв другу світову війну і навіть розсердився, коли хтось з його знайомих зневажливо відгукнувся про Гитлере. Думка про поїздку в Радянський Союз явно не була продиктована його інтересом до ідей марксизму або соціалізму. Коло ідей, підвладних його розуму, було дивним обра- зом обмежене і включало лише логіку, математику, деяку абстрактну філософію і містицизм. Включенность в кінцеву, конкретну, самодостаточную спільність зрештою виникає в його свідомості, але лише в абстрактній, парадоксально узагальненій формі. Це щось на зразок carte-blanche, деякий всеосяжний популізм, без прив'язки до якого б те не було реальному популюсу. Витгенштейн прийшов до чіткого усвідомлення конфронтації конкретного і випадкового звичаю з абстрактним і доказовим розумом і зробив вибір на користь конкретного, але в абстрактній формі.

ДВА КОНТРАСТУЮЧИХ ШЛЯХИ І Маліновський, і Вітгенштейн обидва були підданими Франца Іосифа. Малиновский випробовував (і висловлював) захоплення і відданість багатонаціональної імперії і її культурному лібералізму, але в 1914 г. віддав перевагу експедиційно-польовій роботі на островах Тихого океану участі у війні. Витгенштейн служив своєму кайзеру в Kaiserliche und Konigliche * армії на фронтах Північної Італії. Правда, ми не знаємо, з якою мірою ентузіазму він це робив, але якась частина його уваги, безсумнівно, була відвернена від виконання вояцьких задач, оскільки він був зайнятий створенням труда, згодом визнаного шедевром філософської думки. Нам дуже мало відомо про його політичні погляди, але є основи передбачати, що їх зовсім не існувало. І Маліновський, і Вітгенштейн згодом влаштувалися в Англії, і згодом кожний з них очолив свій напрям в науці. Починаючи з 20-х років нашого віку стало практично неможливим займатися соціальною антропологією, якщо ти не сповідав і не дотримував норм, встановлених в цій науці Маліновським. І хоч сталися деякі зміни, дана дисципліна зберігає риси, додані їй «антропологом № 1». Наприклад, до цього дня, факультет соціальної антропології Кембріджського університету не відмінив встановлення, згідно з яким всі претенденти міри доктора філософії повинні вести експедиційно-польові роботи. Претендент же, що досліджує антропологічні проблеми суто теоретично або що засновується на свідченнях документальних джерел, може відправлятися за докторською мірою на інші факультети - історичний або суспільствознавства. (На практиці це правило часто застосовується расширительно або не дотримується зовсім, але ці порушення ретельно переховуються.) Після 1945 г. довгий час був практично неможливо професіонально займатися філософією, не підкорившись принципам і не застосовуючи методології Вітгенштейна. Опублікована мною в 1959 г. книга, в якій я виступив з критикою основних положень Вітгенштейнової школи 5, не отримала жодній рецензії у ведучому філософському журналі країни, що фактично з'явилося її офіційним засудженням. Зараз ситуація дещо змінилася у бік більшого эклектизма, але аж ніяк не у бік відмови від Вітгенштейнової парадигми. Вплив філософії * Офіційна назва австро-угорської армії. Витгенштейна на суміжні області науки також залишається вельми значним. Цікаво, що погляди обох мислителів засновувалися на деякій полярності, яка і склала невідступний мотив останніх років імперії Габсбургов, увібравши в себе дві протилежні моделі людського розуму: одну, характерну для індивідуалістів, схильних роздумувати над досягненнями сучасної фізики і математики, а також індустріальної економіки; іншу для коллективистов, прагнучих зрозуміти, зберегти, захистити і ідеалізувати життя деякого села де-небудь в Карпатах або на берегах Дунаю. Це була протилежність відкритого универсализма, що шукає твердження за допомогою логіки, одинаково зв'язуючої всіх людей, і схильної до закрытости партикуляризма, заперечливого будь-яке абстрактне і узагальнене пояснення і що приймає лише таке тлумачення, яке допускають образ життя і звичаї, взятий самі по собі, у всій їх різноманітності. Способи, якими два мислителі використали ці приховані тенденції, були абсолютно різні. Малиновский сприйняв методи польової роботи восточноевропейского популизма, обгрунтовуючи їх, як це ні парадоксально звучить, принципами венского позитивізму, і застосував їх в розробці сюжетів соціальної антропології. Витгенштейн зрештою сприйняв той же популізм, але обгрунтовував його прийняття крахом венского позитивізму і застосував для вивчення людства загалом. Для Маліновського спостереження і опис тісно сплетених елементів культури було результатом застосування ідей Венського гуртка, в той час як для Вітгенштейна таке спостереження і опис з'явилося альтернативою тим же ідеям. Малиновский з'єднав риси, взяті з двох протилежних сторін габсбургского спектра ідей, і дотримувався виробленої внаслідок цього позиції протягом всього періоду своєї професійної зрілості. На відміну від нього Вітгенштейн пережив різку зміну однієї чіткої позиції іншої - не менш четкой, але абсолютно протилежної, причому обидві ці позиції були крайнім і безкомпромісним вираженням спочатку однієї, а потім протилежної сторони того ж габсбургского спектра ідей. У юності він повідомив людству, що його - людства - мова, чи підозрює людина про це або залишається в невіданні, є результат застосування єдиної універсальної логіки, недавно відкритої і виявленої обчисленнями теорії множин і вивченням основ математики. Різноманітність культур і мов - це лише не маючі відносини до справи перешкоди, що не вносять нічого реального в реальну справу вважаючого значення. Все інше, що людська душа переживає і цінить, знаходиться взагалі поза межами мови. Отже, невимовне, так само як і вимовне, по суті своїй однакові у всіх людей. Всі ми - одні: і в тому, що говоримо, і в тому, про що мовчимо. Пізнє Вітгенштейн затверджує, що істинна протилежна точка зору: людство повинно погодитися з володарюванням своїх концептуальних або язикових звичаїв у всій їх різноманітності і не повинне ні в якому разі шукати їм пояснення, одинаково як і виправдання правил, що нав'язуються ними і норм. Опис фактичної вербального поведінки людини і контексту цієї поведінки є не тільки єдино правильний, але і єдино можливий метод в філософії. Нездатність застосувати ці рекомендації на практиці Вітгенштейн порівнює з хворобою і вважає своєю невідкладною задачею - і задачею своїх послідовників - лікування від цієї хвороби, а ні в якому разі не формулювання звабних контртеорий. Ці нові правила повинні були тепер визначати предмет науки і процедуру його дослідження, не допускаючи можливості піддати сумніву саму позицію, оскільки - як представлялося - позиції зовсім не існувало. Що ж подвигнуло Вітгенштейна прийняти цю нову філософію так беззастережно? Як представляється, над ним довлело непереборне інтуїтивне переконання, що можливі лише дві точки зору, і якщо одна з них явно не годиться, друга не може не бути істинною. Tertium non datur *. Це неколебимое переконання пояснює як еволюцію мислителя, так і її причини, т. е. що саме з такою неминучістю привело його до поглядів зрілого періоду його життя. Але звідки ж така неколебимость? Адже ця інтуїтивно сприйнята ідея не була самоочевидной; більш того вона навіть не була істинною. Чому ж вона показалася йому саме такої? Доводиться укласти, що, видимо, сам того не усвідомлюючи, Вітгенштейн глибоко сприйняв політичну дилему, що володіла розумами того суспільства, в якому він виріс. Що Існувала в цьому суспільстві в своєму неприкритому вигляді, в думці мислителя ця дилема відродилася в специфічному убранні семантико-логічних проблем, які зацікавили студента, що вивчав математику і інженерну справу. Универсализм або популізм? Інтуїтивно сприйнята дилема і стала керувати течією його думок. Як філософ він пропускає її через себе і відтворює в крайній формі. Зрештою він вчить людство поводитися так, неначе воно існує в тісних рамках деякого карпатской села, і відноситися до своєї культури, до будь-якої культури як до самодостаточной. Все людство виявлялося прив'язаним до зеленого сільського лужка. Він вибрав популізм для всіх нас (за всіх нас) і заявив, що інакшого нам не дано. Однак суть справи полягає в тому, що більшість наших проблем виникає, коли ми починаємо вибиратися з стану, більш або що менш нагадує те саме карпатскую село, і намагаємося наблизитися до Венському центра. Традиції, вироблені Маліновським і його школою, допомогли нам значною мірою усвідомити стоячі перед нами труднощі. Філософія ж, що абсолютизує одну сторону спектра ідей і тому нездібна не тільки зрозуміти, але навіть побачити ті зміни, які сталися і відбуваються з людством, навряд чи може бути нам корисної. * Третього не дано (лати.).

1 «Популізм» автор інтерпретує як таке відношення до пізнання і істини, при якому

вони ставляться в залежність від цінностей і установок того або інакшого этноса, народу і не

розглядаються незалежно від оцінних думок. - Прімеч. ред. 2 У останні роки опубліковані роботи, присвячені творчості Б. Маліновського і з

що тримають бібліографію його трудів, виклад принципів і історію його школи. См.:

Miedzy dwoma swiatami - Bronislaw Malinovski. Warszawa, 1985; Brozi K. J. Antropologia

funkcjonalna Bronislawa Malinowskiego. Lublin, 1983; Никишенков А. А. Із історії ан

глийской етнографії; Критика функционализма. М., 1986. 3 Revolution in Philosophy. L., 1956. 4 Цікаво відмітити, що якраз тоді, коли Маліновський в Закопане вбирав ідеї

Маху, в селі всього в декількох милях від цього курорту Ленін спростовував Махову

філософію. 5 Gellner E. Words and Things. L., 1959. Авторіз. пер. з англ. І. М. Бессмертной

Авіація і космонавтика
Автоматизація та управління
Архітектура
Астрологія
Астрономія
Банківська справа
Безпека життєдіяльності
Біографії
Біологія
Біологія і хімія
Біржова справа
Ботаніка та сільське господарство
Валютні відносини
Ветеринарія
Військова кафедра
Географія
Геодезія
Геологія
Діловодство
Гроші та кредит
Природознавство
Журналістика
Зарубіжна література
Зоологія
Видавнича справа та поліграфія
Інвестиції
Інформатика
Історія
Історія техніки
Комунікації і зв'язок
Косметологія
Короткий зміст творів
Криміналістика
Кримінологія
Криптологія
Кулінарія
Культура і мистецтво
Культурологія
Логіка
Логістика
Маркетинг
Математика
Медицина, здоров'я
Медичні науки
Менеджмент
Металургія
Музика
Наука і техніка
Нарисна геометрія
Фільми онлайн
Педагогіка
Підприємництво
Промисловість, виробництво
Психологія
Психологія, педагогіка
Радіоелектроніка
Реклама
Релігія і міфологія
Риторика
Різне
Сексологія
Соціологія
Статистика
Страхування
Будівельні науки
Будівництво
Схемотехніка
Теорія організації
Теплотехніка
Технологія
Товарознавство
Транспорт
Туризм
Управління
Керуючі науки
Фізика
Фізкультура і спорт
Філософія
Фінансові науки
Фінанси
Фотографія
Хімія
Цифрові пристрої
Екологія
Економіка
Економіко-математичне моделювання
Економічна географія
Економічна теорія
Етика

8ref.com

© 8ref.com - українські реферати


енциклопедія  бефстроганов  рагу  оселедець  солянка