На головну

Християнство і російська культура - Культурологія

ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ КАЛІНІНГРАДА

МВС РФ

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

Y ХРИСТИЯНСТВО І РОСІЙСЬКА КУЛЬТУРА Y

Виконав курсант

_____курса ____ взводу

____________________

Перевірив:

____________________

Калінінград

2000

Зміст

Введение...................................................................................................................................... 3

Християнство і російська культура............................................................................................. 4

Релігія і народна культура.................................................................................................... 5

Християнство і искусство......................................................................................................... 9

Видатні діячі православ'я і російська культура........................................................ 11

Російське мистецтво і православна вера................................................................................. 13

Російське життя і искусство...................................................................................................... 17

Ідеологія і религия................................................................................................................ 18

Проблема взаємодії культури і религии................................................................... 18

Заключение................................................................................................................................ 20

Список використаної литературы...................................................................................... 21

Введення

Залучення до християнства - подія величезного значе­ния, що визначило шляхи розвитку російської культури. Коли бо­лее чим тисячу років назад, в 988 р.

Київська Русь прийняла хри­стианскую віру, вона сталаорганічною частиною величезного хри­стианского миру, і не тільки східного, але і західного, бо хрещення відбулося майже за 70 років до формального разделе­ния церков (1054). Стародавня Русь залучилася до багатющої скарбниці культури Візантії, а через неї - до культури Стародавнього Риму і Стародавньої Греції, а також до

культур народів Вавілона, Ассірії, Ірану, Іудеї, Сірії і Єгипту.

У роботі висвітлені культурно-історичні наслідки ухвалення християнства Київською Руссю, роль християнства у процесі становлення староруської культури, взаємодія культури і релігії, внесок діячів Російської Православної Церкви в розвиток російської культури, релігія і творчість російських письменників і мислителів XIX століття.

Християнство і російська культура

Вибір віри - один з постійних сюжетів світової куль­туры. Цікавий не тільки сам факт звернення Київської Русі до візантійського варіанту християнства, але і те, як він моти­вировался. Староруські люди використовували при виборі віри естетичний критерій: їх прежде всього уразила краса ви­зантийского церковного обряду краса служби, храму, співу. От як описано враження від відвідин візантійського храму посланих Владимиром в Царьград десяти «славних і розумних» мужів в першому російському літописі - «Повісті Времен­ных років»: «І прийшли ми в Грецьку землю, і ввели нас туди, де вони служать Боові своєму, і не знали - на небі або на землі ми: бо немає на землі такого видовища і краси такий, і. не знаємо, як розповісти про це... І не можемо ми забути красо­ты тій, бо кожна людина, якщо скуштує солодкого, не візьме потім гіркого...» І цей зв'язок християнської релігії і краси, відчутий і сприйнятий російською людиною, довго і ретельно зберігалася у вітчизняній культурі і послужила джерелом створення багатьох художніх шедеврів.

Вступивши в християнський світ, Русь не тільки не потеря­лась, але знайшла в нім через кирілло-мефодієвськоє спадщину свою власну особу. Ухвалення християнської спадщини нашими предками можна уподібнити рясному весеннему дож­дю, на який земля відповідає красою свого цвітіння, бла­гоухания і достатку. Якщо хоч би нашвидку поглянути на ті пло­ды, які виросли на вітчизняному грунті в області культури завдяки Благій Вести, то мимоволі вражаєшся як великій кількості цих плодів, так і їх глибинному значенню для самопізнання людини. Не прагнучи до хронологічної і жан­ровой послідовності, приведемо декілька прикладів. Це і шедевр староруської літератури «Слово про Закон і Благо­дати» митрополита Іларіона, і що вражає «красою про­стоты і вигадки» (слова А.С. Пушкіна) Києво-печерський патерік; і собори Києва, Новгорода, Пскова, Владимира, Суз­даля; і картини на біблейські сюжети А.А. Іванова, Н.Н. Ге, В.М. Васнецова, М.В. Нестерова; і вірші на библей­ские теми, написані А.А. Блоком Г.Р. Державіним, В.А. Жуковським, М. Лермонтовим, А.С. Пушкіним, М.В. Ло­моносовым, А.С. Хомяковим, і російська класична религи­озная філософія кінця XIX - почала XX в.; і шедеври рус­ской церковною музики (Д.С. Бортнянський, С.В. Рахманінов, П.И. Чайковський); і нарешті, російська ікона, світове значе­ние якій сьогодні загальновизнано.

Християнська віра сформувала картину миру древнерус­ского людини. В центрі її знаходилися уявлення об от­ношениях Бога і людину. У російську культуру органічне во­шло уявлення про любов як про силу, домінуючу в жиз­ни людей і в їх відносинах з Богом і між собою. Важней­шая для християнської віри ідея особистого порятунку ориентиро­вала людини на самоудосконалення і сприяла розвитку індивідуальної творчої діяльності. Чоловік має декілька «оболонок»: зовнішню, тобто тіло, і внутрен­ние, як би вкладені одна в іншу - Душу, Дух. Духовний центр людини - образ Божий. Розвиток, вдосконалення людини мислився як перехід від зовнішніх оболонок до внут­ренним - до тієї межі, поки зовнішні оболонки не сдела­ются абсолютно прозорими і не виявиться у всій облиште і ясності образ, що міститься в людині, Божий.

Християнськакартина миру визначала не тільки отноше­ния Бога, Людину і його Душі, але і положення людини в світі природи і в історії. Язичницька свідомість космогонічно і циклічно. Християнська ж свідомість володіє історизмом. Час для язичника рухається по кругу, визначуваному зміною пір року. Коляда, Овсень, Масниця, Кострома і інші міфологічні персонажі щороку приходили в світ лю­дей і покидали його, щоб повернутися наступного року Хри­стианин живе в системі розімкнених тимчасових координат, відчуваючи свій зв'язок з усесвітньою історією і з майбутнім; само ж час розглядається ним як спіраль. Будь-яка історична і навіть приватна подія може мати аналогію у минулому. Християнське богослужіння завжди включає воспомина­ние про події Священної історії. Напевно, перехід від космогонії до історичного світосприймання, проис­шедший з російськими людьми на рубежі IX-Х вв., і викликав по­явление такого неповторного явища, як російські літописи, які буквально пронизані гострим відчутийієм потоку дви­жущегося часу.

Людина в християнському світі володіла дарма свободи. Ис­тория ж - результат вільної творчості людини, підсумок свідомо здійснюваного вибору. Згідно представленням староруської людини, в історії виявляється дія два почав - добра і зла. Домінуючим початком російська людина вважала добро; зло ж, як передбачалося, існує в ограни­ченном масштабі для перевірки людини. Зло здійснює себе в насильстві і руйнуванні, добро - в милосерді і в созида­тельной людської діяльності. Найважливіша форма такого творення - творчість у сфері духовної культури.Релігія і народна культура

Вплив християнства на російську культуру був чрез­вычайно багатобічним. Вище вже мовилося про воздейст­вии релігію на народну, «непрофесійну» культуру. Тут вкажемо лише на внесок православ'я в становлення і розвиток «грамотної» культури, на формування древне­русской літератури.

Коли чуєш словосполучення «Стародавня Русь», то на па­мять прихідят розмірені, урочисті рядки билин і духовних віршів, дивовижна по своїй красі і скромності церква Покриву на Нерлі, величний собор Софії в Києві. Поява всіх цих пам'ятників пов'язана з ухваленням православ'я. Разом з християнською вірою з Візантії і Бол­гарии на Русь пришли мистецтво кам'яної архітектури і ико­нописи; книги Священного Писання, Старого і Нового Завіту (раніше всього Євангелія і Псалтир); «Палєї» (книги, що тлумачили текст Священного Писання); «Торжественникі» (тол­кования тексту Писання, приурочені до християнських празд­никам); богослужебна література - численні «Часо­словы», «Требникі», «Служебники», «Тропарі», «Тріоді» - Кольорова і Пісна; «Паремійникі» (збірки уривків з різних книг Біблії), «Лествіци», збірки християнських проповідей - «Златоусти», «Златоструї» і «Маргарити»; жи­тия святих, а також деякі світські твори - по­вести, романи («Александрія», «Повість про Акире Прему­дром», «Девгенієво діяння») і історичні хроникі (наприклад, грецька «Хроніка Георгія Амартола»). З цер­ковных книг староруські люди дізнавалися про нові норми моралі і моральності, отримували історичні і географи­ческие відомості, інформацію про живу і неживу природу (книги «Фізіолог», «Шестоднев»). Творіння «батьків церкви» - Іоанна Златоуста, Єфрема Сиріна, Григорія Богослова, Василя Великого, Іоанна Дамаськина, Іоанна Лествічника і ін. - органічно влилися в російську духовну культуру. Образи, створені ними, за допомогою книг міцно входили в російське мистецтво і послужили джерелом для поетичних одкровень А.С. Пушкіна, М.Ю. Лермонтова, Ф.И. Тютче­ва, А. До. Толстого, А.А. Фета, великого князя Костянтина Костянтиновича (До. Р.).

Староруські люди (навіть найбагатші і знатніші) були досить скромні в побуті. Невибагливі були їх житла, їжа, яку вони вживали, простий одяг. Місцем кра­соты був хром - саме там, серед прекрасних ікон і фре­сок, знаходила притулок і заспокоєння душу людини.

Староруському государству був потрібний багато грамотних людей - для служби у князя, управління державою, зв'язку з чужими землями, торгівлі. Судячи по літописах, князі того часу не тільки були знайомі з іноземними мовами, любили збирати і читати книги, але і проявляли турботу про соз­дании шкіл. Перші учбові заклади виникли при Влади­мире I Хрестителеві. Саме він велів «збирати у кращих людей дітей і віддавати їх в навчання книжне». Ярослав Мудрий, син Владіміра, також наказав учити 300 дітей. На думку деяких сучасних дослідників, це цілком могли бути школи вищого типу - свого роду університети. У них отримували знання по богослів'ю, риториці, граматиці. Все більше і більше ставало на Русі людей, що «наситилися солодкості книжної». Наприклад, в Стародавньому Новгороді, як можна припустити виходячи з аналізу берестяних грамот, читати і писати уміло майже все доросле населення.

Староруські люди, що засвоїли учення Іоанна Дама­скина, вважали, що людина складається з двох субстанцій - душі і тіла. Відповідно, у нього є два ряди органів чуття - відчуття тілесні («слуги») і відчуття духовні: є «тілесні» очі і «духовні» («розумні»); «тілесні» вуха і «духовні». «Розумні» очі спрямовані до небес («до гори»), тілесні - «вперени в землю». Справжній, духовний мир чоловік може побачити тільки «розумними» очима, а розкрити їх можуть книги. Тому саме книги і знаходилися в центрі староруської культури.

Думка про те, що мистецтво повинне зображати мир, яким його сприймає духовне око, співзвучна не тільки древнерус­ской, але і сучасній культурі. Так, на думку Ф.М. Дос­тоевского, художник повинен дивитися на світ «очима телес­ными і, понад те, очима душі, або оком духовним». Тільки таке збагнення дійсності може бути справжньою художньою правдою, реалізмом у вищому сенсі слова.

Книга для староруської людини була справжньою средото­чием духовності, а «книжник» - переписувач стародавніх рукописів - центральною фюурой староруського духовного життя. Перепи­сыванієм книг займалися багато росіян святі, наприклад Сергий Радонежський. Образ староруського «книжника» - літописця - А.С. Пушкін утілив в образі ченця Пімена з трагедії «Борис Годунов». Передаючи свою працю Григорію, Пімен називає основні принципи літописання:

< Описуй, не мудруючи лукаво, все Те, чому свідок в житті будеш:

Війну і мир, управу государів, Догідників святі чудеса, Пророцтва і знамення небесні...

Книги в ідеалі не могли бути предметом чиєї-небудь нажи­вы, купівлі-продажу; їх не можна було купувати або продавати - тільки дарувати, заповідати, отримати в спадок. Книги були не матеріальною, а духовною власністю, основною частиною духовного багатства людини. Не випадково люди в своїх заве­щаниях в першу чергу нарівні з нерухомістю - землями і будинками - згадували книги, а вже потім - решта имуще­ство. Книги і були для російської людини духовної недвижимо­стью, цінністю, яка від отця повинна була перейти до сина і допомогти йому протистояти побуту, повседневності. При цьому не стільки людина володіла книгою і використовувала її в своїх конкретних цілях, скільки книги володіли людиною, лікували, «пользовалі» його, визначали його духовний шлях і предназна­чение. Книги були своєрідними духовними «маяками», све­тившими людині, що указували йому шлях в тьмі історії. Вони виступали як мудрі друзі і порадники. У труд­ные моменти життя до книги звертається Володимир Мономах, шукаючи в ній раду, як поступати в складній етичною ситуа­ции - як поводитися в міжусобній братовбивчою вой­не: «...Взял Псалтир, в печалі розігнув її, і ось що мені вы­нулось...» («Повчання Володимира Мономаха»).

У «Повісті Тимчасових років» сказано: «Велика... користь від учення книжного; книгами наставляєми і поучаєми... від слів книжних знаходимо мудрість і стриманість. Адже це - річки, напояющие всесвіт, це джерела мудрості; у адже книгах невимірна глибина; ними ми в печалі тішимося; вони - узда стриманості». Староруська людина сприймала ці слова почті буквально: головна річка - Біблія, точніше, Старий Завіт - широка повноводна річка, а Новий Заповіт - це величезне безбережне море, в яке ця річка впадає. Решта всіх книг - це річки і струмочки трохи менше, що впадають в головну річку і море.

У літописі збереглися рядки, правда вельми лаконічні, про створення на Русі при Ярославі Мудрому першої бібліотеки. Яро­слав (про якого літописець з повагою написав: «...книги лю­бил, читаючи їх часто і вночі і вдень») зібрав «писарі многи», і переводили вони з грецького на слов'янську мову, і «написали вони книг множина», і засівав Ярослав «книжковими словами серця віруючих людей». Ці книги - а число їх було вельми переконливо - зберігалися в кам'яному Софійському соборі, і на них виховувалися покоління російських людей. Бібліотеки були і в староруських соборах Новгорода, Полоцка, Ростова і багатьох інших міст. Створені вони були і в монастирях одночасно з ухваленням Студійного монастирського статуту (до наших днів дійшло близько 130 книг XI-XII вв.).

Переводилися книги не тільки з грецького, але і з латин­ского, староєврейської, болгарської і сербської мов.

Древнеболгарський, або, як його ще інакше називають, старосла­вянский, мова лягла в основу мови російської культури - церковно­славянского мови. Багато церковних рукописних книг, соз­данные в Стародавній Русі, вже самі по собі можуть вважатися про­изведениями мистецтва: вони прикрашені витонченими миниатюра­ми, багатими окладами, прекрасними заставками і орнамен­том, золотими і кіноварними буквами, що знаменують початок «червоного рядка». Найстародавнішою з книг, що дійшли до нас, вважається «Остромірово Євангеліє», написане в середині XI в. дияконом Григорієм для новгородського посадника Ост-роміра. Процес створення староруської книги займав багато часу, тому в кінці її іноді зустрічаються написи типу:

«Яко радіє жених нареченій, так радіє і писар, закінчивши свій літопис...».Христианство і мистецтво

Християнство не тільки стимулювало становлення древ­нерусской писемності і літератури. Видатні діячі православ'я внесли величезний внесок до збагачення культури етносу, розширення сфер художньої творчості.

З православ'ям на Русь прийшло мистецтво красномовства. Староруські оратори-проповідники в своїх мовах утвержда­ли духовно-етичні цінності віри, об'єднували людей, учили сильних світу цього. Церковне проповідування - уст­ное і письмове - було школою залучення народу до высо­ким цінностей культури, сприяло формуванню на­ционального самосвідомості.

Але з найчудовіших творів староруської писемності, що дійшли до наших днів, - «Слово про Зако­не і Благодать». Створено його було митрополитом Иларио-ном (першим російським митрополитом на Русі - до нього ми­трополиты були греками і приїжджали з Візантії), челове­ком широкого кругозору, відміченим мудрістю і бесспор­ным письменницьким даром. Іларіон був серед тих «книжкових» людей, яких Ярослав Мудрий зібрав навколо себе, і,

ймовірно, він причетний до створення першого російського літопису - «Гульвісті Тимчасових років». Іларіон міг бути укладачем передбачуваної «Оповіді про ухвалення хри­стианства на Русі». Деякі історики вважають, що саме він і князь Ярослав були ініціаторами споруди собору Софії в Києві. І не виключено, що -именно в цьому храмі - тоді найвеличнішому і розкішнішому - в при­сутствии самого князя і членів його сім'ї і вимовив він своє «Слово» (можливо, це відбулося незабаром після освячення храму).

Староруські люди, що порівняно недавно прийняли християнство, швидше за все, відчували себе провінціалами в християнському світі, і що покірливо старцюють під вікнами європейського храму мудрості. Це відчуття духовної неполно­ценности, яке могло бути у російських людей, і спробував розвіяти Іларіон. У своєму «Слові» він показав місце Російської держави серед інших християнських народів. Благодать, тобто християнське віровчення, втіленням якого є Но­вый Заповіт, протиставляється Іларіоном Закону, сформули­рованному в Ськріжалях-моїсєєвих і втіленомуу книгах Старого Завіту. Благодать універсальна. Закон має нацио­нальный характер. Закон обмежений в просторі і у време­ни (він даний для одного народу - стародавніх іудеїв, має початок і кінець). Благодать має початок (Різдво Христове), але не обмежена ні в часі, ні в просторі (для всіх на­родов у всі часи). Явище Благодаті Іларіон связыва­ет з істиною, пізнанням, красою і свободою, воплощен­ными у виборі Руссю православної віри. Російський народ через саму природу цієї віри, не може бути нижче за інші християнські народи.

«Слово про Закон і Благодать» ввібрало в себе велике ко­личество літературних джерел, а дуже скоро і само стало джерелом для запозичень і наслідувань. Його часто чита­ли і неодноразово переписували, включаючи в різного роду «Требникі» і «Служебники».

Сторіччя опісля після митрополита Іларіона розвернув свою діяльність інший церковний письменник і чудовий мислитель і проповідник - Кирило Туровський. Його интересо­вал перш за все чолостоліття - «вінець творіння», його Душа і тіло. «Повчання» і «Слова» Кирила Туровського по приводу церков­ных свят відрізнялися проникливим ліризмом і глу­биной духовного збагнення їх сенсу. Твори Ки­рилла свідчать про високий рівень староруського ораторського мистецтва, а також тому, що книжники XII в. досконало опанували античною і візантійською традицією словесної творчості. Про Кирила Туровськом сучасники відгукувалися так: «Златоуст, паче всіх що засяяв нам на Русі».

Твори цього ченця користувалися гучною славою. Вони увійшли староруські збірки-антології - «Торжественник», «Златоуст».

Улюбленішим читанням російських людей були житія святих (звані також агиографієй). Спочатку на Русі, природно, були лише перекладні життєписи. Потім їх сталі созда­вать і на власному матеріалі. Так з'явилися житія перших росіян святих Бориса і Гліба, Феодосія Печерського, Мсти­слава і Ольги, Олександра Невського. Автором перших росіян жітійних творів - об Борісе і Глібі, про Феодосія Пе-черськом - був чернець Нестор, один з укладачів «Повісті Тимчасових років». Пізніше за житіє включалися в різні книги - «Прологи», «Четьі-мінєї» (збірки, що містять житія святих, «Слова» і «Повчання», розташовані за ка­лендарному принципом, - відповідно до днів пам'яті каж­дого святого), «Патеріки» (збірки, в яких описувалися окремі епізоди життя і діяння подвижників, - ченців, відлюдників - який-небудь одній місцевості). Особливою любов'ю у російських людей користувався той, що склався в XII-XIV вв. Кие-Во-печерський патерік, в якому описувалися діяння ченців Києво-печерської лаври.

У жітіях росіян святих виразилися три основних нацио­нальных ідеалу людської поведінки: добровільний крот­кий і страждаючий мученик-страстотерпец в ім'я ідеї, що не опирається пригнобленню і смерті (Борис і Гліб); суворий аскет, що живе в самоті і виявляє об при цьому велику силу духу і розуму (Антоній, Йосип Волоцкий); покірливий радетель людського щастя, устроїтель і заступ­ник (Феодосії Печерський, Сергий Радонежський).

Житія «святих любили читати багато російських письменників XIX в. - Н.В. Гоголь, А.И. Герцен, Н.С. Лісків, Л.Н. Толстой. Сліди дії жітійного жанру ми можемо виявити в багатьох їх творах - в «Шинелі» і «Вибраних місцях з листування з друзями» Н.С. Гоголя, в «Житії однієї баби» Н.В. Леськова, в «Народних розповідях» і «Отцеві Сергиі» Л.Н. Толстого, в «Братах Карамазових» Ф.М. Достоєвського, в розповідях А.П. Чехова.

Жанрові канони житія опинилися в російській культурі на­столько сильні і продуктивні, що продовжували існувати навіть в радянську епоху. Форму житія ми можемо побачити і в канонізованих біографіях В. Ульянова (Леніна), і в життєписі піонера-героя Павлика Морозова, і в романі про Павла Корчагине.Выдающиеся діячі православ'я і російська культура

Російська Православна Церква жила єдиним життям, еди­ными турботами з своїм народом. Служіння Вітчизні її вы­дающихся подвижників діяльно сприяло становленню патріотізма як цінній традиції російської культури.

На початку вересня 1380 р. князь Дмитро Донський отпра­вился в похід проти полчищ Мамая. Досягнувши Дону, Дмит­рий завагався: чи йти йому за річку назустріч Орді або чекати тут. І в цей час князь отримав грамоту: «Без жодного со­мнения, панові, з відвагою піди протіву лютування їх...». Ці слова належали Сергию Радонежському, основа­телю Троїце-сергиевой лаври, найближчому радникові і еди­номышленнику Дмитра Донського. Про справи, що творяться препо­добным Сергием, ми дізнаємося з його «Житія», що належить перу його учня і сподвижника, видатного письменника кінця XIV-початку XV в. Епіфанія, що прозвав Премудрим. Из­вестно, що, перш ніж виступити в похід, князь Дмитро заїжджав в монастир до преподобного Сергию, який, благо-славів його, передбачив успіх в битві і відпустив з військом двох ченців - Пересвета і Ослябю.

Перемога на Куликовому полі була не просто військовим под­вигом. Вона була торжеством етнічного самосознанія. Куліковськая битва стала символічним завершенням духовного звільнення російської людини. Покоління Сергия Радонеж­ского було поколінням людей, вперше після довгих десятиле­тий ярма тих, що відчули себе вільними. Серед друзів і однодумців Сергия ми можемо назвати і князя Дмит­рия, і хрестителя зирянськой землі Стефана Пермського, і ве­личайшего староруського художника Андрія Рубльова, і писа­теля Епіфанія Премудрого.

Преподобний Сергий Радонежський, великий святий Пра­вославной Церкви, був людиною широкого кругозору і боль­шой державної прозорливості. Він енергійно способст­вовал об'єднувальній політиці московських князів, вніс внесок до розвитку культури свого часу і народної нравст­венности. Справу, якій служив Сергий, продовжили пред­ставители декілька подальших поколінь російських людей, а його ім'я вийшло за межі того часу, в який він жив.

Діяльність Сергия по духовному збиранню і нравст­венному вихованню російського народу надала величезне воздей­ствие на свідомість російських людей. Сергий реформував неко­торые церковні обряди і літургійно переосмислив празд­ник Святої Трійці (на честь якої він і назвав свою оби­тель), перетворивши його із старозавітного П'ятидесятника в Трійцю Жівоначальную, що містить в собі таємницю передвічного світла, свята «для вибраних» в свято для «всіх званих». Трійця Жівоначальная була для Сергия і символу єднання російських людей (що перемагає «ненависну ворожнечу миру цього»), символом взаємної любові Бога і людини. У цьому він бачив основу світопорядку, структуру миру і його гармонію як ос­новное почало. Трійця розкриває тісний зв'язок великих і малью фактів буття. Як писав, відтворюючи думку Сергия, його біограф Епіфаній Премудрий, «трічисленноє число паче інех інших чисел болши є зело чтомо, скрізь бо троєчисленноє число всьому добру почало». » Сергий був найбільшим будівельником і організатором російської культури. Коханими його авторами були святитель. Григорій Богослов, синайський відлюдник Іоанн Лествічяїк - автор знаменитого керівництва до чернечого життя «Лествіци», «вчителі Церкви» Василь Великий і Іоанн Златоуст. У заснованому монастирі Сергием була зібрана обширна бібліотека. Почало їй поклав сам Сергий, ко­торый прийшов на місце майбутнього монастиря, в дрімучий ліс, «в пустель», маючи при собі дві книги: Псалтир і Євангеліє. Пізніше монастир став найбільшим культур­ным центром, місцем виробництва рукописних ікон і книг. Ігумен Сергий схвалював заняття ченців читанням, піклувався про створення бібліотеки, яка продовжувала попол­няться і при його наступниках.

З ім'ям Сергия зв'язане і ще одна найбільша подія російської культури. Саме за замовленням Сергия Андрій Рубльов створив свою геніальну ікону «Трійця», виразив в ній ду­ховный ідеал староруської людини - красу гармонич­ной, «соборному» життю.

Отець Павло Флоренський, роздумуючи про рубльовськой «Трійцю», писав: «Зі всіх філософських доказів буття Божія наи­более переконливо звучить саме те, про не яке навіть упо­минается в учебниках... «Є «Трійця» Рубльова, отже, є Бог».Русское мистецтво і православна віра

Російське мистецтво і православна віра впродовж багатьох століттях йшли рука в руку. Майже сім сторіч (а це дві третини історичного шляху Російської держави!) мистецтво раз­вивалось в рамках, встановлюваних релігією. Тісно пов'язані з релігійним каноном були перші світські романи і повес­ти, що виникли в XVII в. (назвемо хоч би «Житіє протопопа Авакума», що стало, по суті, першим російським романом), пер­вые драми («Комедія притчі про Блудного Сина» З. Полоцкого) і вірші (його ж «Вертоград Багатоколірний»), перші портретні зображення царів («парсуни») і перші лубки.

В цілому починаючи з кінця XVII в. у російській культурі, як і в культурі інших європейських народів, починається процес секулярізациі. На російському грунті він здійснювався небезбо­лезненно, супроводжувався складними колізіями.

Розділення мистецтва і релігії, що відбулося на початку XVIII в. унаслідок проведених Петром I реформ, стало найбільшою трагедією російської культури. Воно мало сумні наслідки як для Православної Церкви (вони віддалилася від значної частини російської інтелігенції), так і для искусст­ва - літератури, живопиши і музики (які втратили частину позитивних цінностей, виражених в релігійних ідеалах).

У XIX в. у російській культурі достатньо чітко позначилися дві ідейні течії. Одне було пов'язано з традиційними духовними цінностями, втіленими в православній вірі; інше - з ліберальними цінностями західної культури. Пер­вое течію орієнтувало суспільство на повільне, постепен­ное розвиток, заснований на дотриманні національних тради­ций; друге - на швидку модернізацію,

реформи, які повинні були зближувати Росію із Західною Європою.

В принципі, в нормальних умовах обидві тенденції долж­ны були б доповнювати один одного, проте в Росії вони вызва­ли протистояння в суспільстві, привели до трагічних кон­фликтам, заснованим на взаємному нерозумінні. У житті В.Г. Белінського, наприкладбули періоди віри і воинствую­щего безвір'я. У суспільстві робилися спроби релігійного синтезу, принципів православ'я з католицизмом або протестантизмом (релігійні пошуки В.С. Соловьева). Тра­гичность цього конфлікту добре виразив П.Я. Чаадаєв в сво­их «Філософічних листах».

Протистояння двох ідейних течій було помітніше в російській публіцистиці і критиці. Ця полеміка між славя­нофилами, або почвенникамі з одного боку, і «західниками», революціонерами-демократами або народни­ками (а пізніше і марксистами) - з іншою.

Менш помітним було протистояння в самому мистецтві: конфлікти між письменниками, художниками і композиторами часто визначалися особистими взаєминами, а вже потім набували ідеологічного забарвлення. Відмінність між ними більшою мірою виявлялася в переважанні отри­цающего або затверджуючого пафосу творів Останній частіше бував пов'язаний з релігійними цінностями. Та все ж, як правило, російські діячі культури прагнули в своєму творче­стве поєднувати обидва типи цінностей.

Не дивлячись на зовнішній відрив мистецтва від християнства в його церковнобитовом облічий, саме християнство потрібно визнати одним з найважливіших джерел характерного для російського мистецтва етичного ідеалу. З цього джерела черпали натхнення і сили письменники і художники, компози­торы і мислителі. Слідуючи цій тенденції, російська культура, на наш погляд, не поривала з своїми християнськими истока­ми, а, навпаки, харчуючись від них, несла суспільству величезні етичні сили,

полонить розуми і серця тих, хто залишався глухий до церковної проповіді.

На наше переконання, на протязі і XVIII-XX вв. російська література, живопис і музика неодноразово пыта­лись повернутися до втраченого синтезу релігії і мистецтва. До такого виводу ми приходимо на підставі дослідження творчості ряду російських художників. Релігійні по своєму походженню мотиви, сюжети і образи можна обнару­жить і в творчості всіх значних майстрів художест­венного слова XVIII-XX вв. Інтереснпро, що за наявності сильних західних впливів, при відриві, що здається, від пра­вославных коріння ця література опинилася достовірно рус­ской, християнською і багато в чому православною. Людина, про яку вона говорить, - християнин, і навіть не в сенсі його приналежності до Церкви або духовно-етичного стану, а в сенсі тих цінностей, які були для нього основними.

Як відомо, А.С. Пушкін в своїй духовній еволюції пройшов шлях від безбожника до християнства і православ'я. У зв'язку з цим цікава оцінка російським релігійним мыслите­лем XX в. Г.П. Федотовим його «Капітанової дочки» як са­мого християнського твору в світовій літературі. Як відомо, ніякої специфічної релігійної проблематики в повісті не немає. Проте при уважному читанні легко обнару­жить, що в основі твору лежить християнський підхід до людини і до всіх подій, що відбуваються, тут, як в се­мени, закладені ті цінності, які пізніше розцвітуть і раз­множатся в російській літературі, складуть її духовно-іравственний ідеал: жалість, співчуття до людської долі, тиха, ненав'язлива краса чесноти.

Християнські ідеї були особливо близькі Н.В. Гоголеві. Улюбленим читанням письменника були релігійні твори Єфрема Сиріна, Тихона Задонського, Дмитра Ростовського. Читав він і староруські житія, і проповіді, і книгу «Златоуст». Як і багато інших російських письменників. Гоголь пы­тался передати в своїй творчості православний морально-етичний ідеал, прагнув розкрити універсальні воплоще­ния добра і зла і наполягав саме на такому трактуванні своїх Творів.

З цінностями християнської віри був пов'язаний задум тритомної поеми Гоголя «Мертві душі». Автор разом з читачем і героями повинен був пройти шляхом духовного відродження з «пекла» (перший том) в «чистилищі» (другий том) і далі - в «рай» (том третій). Передбачалося, те слово «мертвий» *в назві поеми указуватиме на неминуче прийдешнє відродження: душа насправді не може померти і повинна воскреснути. Розділи «Мертвих душ» - це своєрідні сходинки духовних «сходів», по яких йде читач.

Проте задум поеми «Мертві душі» виявився дуже грандіозним навіть для геніального письменника. Гоголь прагнув написати таку дохідливу і переконливу книгу, яку б обов'язково прочитала кожна російська людина, а прочитавши, зрозумів, що так, як він жив раніше, тепер жити не можна, і повністю змінив би своє життя. Звідси і духовна криза письменника:

яким би хорошим не був другий том, він все одно не міг повністю задовольнити художника - адже його метою, по суті, було створення чогось схожого на нове Євангеліє (книги, ме­няющей життя народів!) - Євангеліє від Миколи Гоголя.

У іншому творі, «Вибраних місцях з листування з друзями». Гоголь спробував розкрити свої власні 'ду­ховные шукання (твір створювався в період роботи над другим томом «Мертвих душ») і показати російським людям шлях особистого самовдосконалення. При цьому письменник прагнув досягти єдності слова-одкровення (благовестія) у слова.-проповеди, що пояснює одкровення. У «Вибраних місцях» Гоголь органічно з'єднав сповідь і проповідь, слово мирське і слово релігійне.

Перу Гоголя належали і власне релігійні про­изведения («Роздуми про Божественну Літургію»). Осмыс­ливая православне богослужіння, таїнства сповіді і при­частия, письменник прагнув розкрити вищий сенс церковних обрядів.

Досліджуючи творчість Н.В. Гоголя, російські філософи і критики нерідко відзначали його пророчий (і навіть апокаліп-тічеський) характер, тобто віддзеркалення майбутнього Росії. Бачили вони в нім і вираз одвічної боротьби Бога і диявола. На думку великого російського філософа Н.А. Бердяєва, в своїх творах Гоголь зумів розкрити основні хвороби ду­ховной життя Росії. Російський мислитель і письменник Д.С. Мережковський підкреслював важливість зображення в про­изведениях Гоголя боротьби людини з бісом: «Бог є беско­нечное, кінець і початок сущого; біс - заперечення Бога, а сле­довательно, і заперечення нескінченного, обітрицаніє всякого кінця і початку; біс є почате і нескінчене, яке видає себе за безвладне і нескінченне; біс - нуменаль-ная середина сущого, заперечення всіх глибин і вершин - веч­ная площина, вічна вульгарність». По думці Мережковського, два головні герої Гоголя - Хлестаков і Чичиков - є ипо­стаси саме такого «середнього» і вульгарного біса.

Російські письменники часто зверталися до євангельських сюже­там. Євангельські сюжети і мотиви можна виявити навіть в тих творах, які по своїх ідеях вельми далекі від Священного Писання, наприклад, в романі Н.Г. Чернышев­ского «Що робити?» («хрістоподобная» фігура «особливої» людини Рахметова) або в романі М. Горького «Мати» (Богородиця, що віддає свого сина в жертву для порятунку людства).

Спроби створення нового варіанту Писання, яке могло б стати Заповітом російських людей, робили багато російських письменників. Можна пригадати спробу Л.Н. Толстого повернутися до первоїстокам християнства і створити свою версію Євангелія («Краткоє виклад Євангелія»; «Учення Христа, викладене для дітей») або своєрідний задум створення Третього Заповіту - заповіту Бога Духу Святого, що виник у Д.С. Мережковського і З.Н. Гиппіус.

Душевний переворот, викликаний зміною відношення до релігії, пережили багато російських художників. У їх числі Л.Н. Толстой і Н.Н. Ге, що прийшли до нового розуміння от­ношений релігії і мистецтва в 80-і рр. XIX в. Ці роки стали нетривалим періодом стабілізації російської культури, коли відбулося коротке примирення основних противоборст­вующих сил. І звернення до релігійних цінностей було на даному етапі цілком закономірним.

Духовні пошуки Л.Н. Толстого виходили за межі ор­тодоксального православ'я і багато в чому наближалися до про­тестантизму (трактат «В чому моя віра?»). Але в той же час багато його ідей були співзвучні пошукам російської культури. Примітно, що в своєму філософському трактаті «Що таке мистецтво?» Толстой як найважливіша ознака подлин­ного витвору мистецтва називав его зв'язок з релігією. Суть мистецтва він бачив в єднанні людей з Богом і між собою, а у відході нового мистецтва від віри і у втраті їм всемірності убачав ознаки «поганого мистецтва». «Искус­ство майбутнього», по думці Л.Н. Толстого, повинно повернутися до первинного синтезу і здійснювати «вищу релігійну свідомість людей» з метою їх «братського єднання».

Показове відношення Л.Н. Толстого до творчості Н.Н. Ге, яке опинилося багато в чому співзвучно ідеям писате­ля. У 80-і рр. художник створив цикл картин на євангельські сюжети. Біблейські образи допомагали Ге доторкнутися до выс­шей духовній правді. От як характеризував його картину «Що є істина?» («Христос перед Пілатом») Л.Н. Толстой: «Дос­тоинство картини... у тому, що вона правдива... у самому настоя­щем значенні слова... Епоху ж в християнському живописі ця картина проводить тому, що вона встановлює нове от­ношение до християнських сюжетів». Суть і актуальний сенс цього «нового відношення» Толстой бачив не в отноше­нии до Христа як до Бога або до історичної особи, а в «боротьбі етичної, розумної свідомості людини, прояв­ляющегося в неблискучих сферах життя, - з переказами витонченого і добродушного, і самовпевненого насильства, по­давляющего це свідомість».

Дія релігії на російську літературу не ограничива­лось православ'ям. Ми вже згадували про факти проникнове­ния в російську культуру окремих католицьких (П.Я. Чаадаєв і В.С. Солов'їв) і протестантських (Л.Н. Толстой) ідей. У кон­це XIX в. у російську літературу досить активно сталі прони­кать ідеї мусульманською і буддійською релігійних систем. Про це свідчить і згаданий вище трактат Л.Н. Толстого «Що таке мистецтво?», у якому етичні цінності буддизму, мусульманства і конфуціанство рассмат­ривались в одному контексті. Дія Корану можна обна­ружить в творчості Ф.М. Достоєвського. Проте найбільш по­пулярными у вказаний період були буддійські сюжети. До них неодноразово зверталися і Л.Н. Толстой, і С.Я. Надсон і Н.М. Мінський, і Д.С. Мережковський. Як правило, це бы­ло пов'язане з прагненням по-новому поглянути на проблему, вчинок і його етичний наслідок, а також із спробою знайти східне коріння в російській культурі.Російське життя і мистецтво

Російське життя, російський побут були в XIX в. тісно пов'язані і з мистецтвом, і з релігією. Все це наповнювало їх високою ду­ховностью і доцільністю, що виявлялося і в системі освіти, і в сімейних відносинах, і в проведенні рус­ских релігійних свят.

Прекрасний опис побуту російської сім'ї, яким він був в 80-і рр. XIX в., залишив письменник И.С. Шмельов. У своїй книзі «Літо Господнє. Свята - Радощі - Тужи» письменник відтворив атмосферу, що панувала в їх будинку. Соління огірків на Покрив, освячення яблук в день Перетворення Господня, хрістосованіє до Великодня, чудова Масниця, влаштовувана ста­ричком в Зарядье, берізки в церкві в трійцю - всі ці прикмети свят свідчать об можливості синтезу, примирення побуту, щиріше за віруи і краса. Дитяче воспри­ятие чітко виявляє суть відтвореної письменником картини минулого: «Здається мені, що на нашому дворі Христос. І у корівнику, і в стайнях, і на погребіце, і скрізь. У чорному хрестику від моєї свічки - прийшов Христос. І все - для Нього, що робимо. Двір чисто виметений, і всі куточки підчищені, і під навісом навіть, де був гній. Незвичайні ці дні - пристрасні, Христові дні. Мені тепер нічого не страшно: прохо­жу темними сіньми - і нічого, тому що скрізь Христос».

Ось це саме відчуття - «скрізь Христос» - і було ос­новой стабільності і світопорядку. Зникнення його в созна­нии людей і мистецтві неминуче вело до негативних последст­виям як для суспільства, так і для культури.Ідеологія і релігія

Релігійні форми міцно увійшли до російського побуту і рус­скую культури. Навіть у ті періоди, коли як государст­венной ідеологія виступав атеїзм, релігія впливала на свідомість людей. Зміст, привнесений новою ідеологією, неминуче утілювався в старих формах. Іногда нові явле­ния носили пародійно-гротесковий характер, як, наприклад, святкування «комсомольського Великодня» або «комсомольського Різдва», в яких православні обряди були кощунст­венно вивернули навиворіт (що підтверджувало християнські уявлення про диявола як про мавпу Бога). Частіше можна говорити про офіційне, серйозне (і, можливо, цілком усвідомленому) використання старих культових форм для утвер­ждения нової ідеології, що претендувала на те, щоб стати, по суті, релігією.

Галереї портретів В. Ульянова (Леніна) і членів Полит­бюро ЦК КПРС в парткомах і райкомах відтворювали ико­ностас; з'їзди партії нагадували церковну літургію, під час якої генеральний секретар, подібно до патріарха в храмі, вимовляв ритуальну проповідь. Швидкість проникно­вения комуністичної ідеології в свідомість народу багато в чому пояснюється її релігиоподобностью: змінивши об'єкт преклоняння, вона використовувала багато колишніх обрядів. Ре­лигиозный характер носило шанування И.В. Джугашвілі (Сталіна).Вера в комунізм замістила в свідомості ряду людей віру в Бога.Проблема взаємодії культури і релігії

Взаємини російського мистецтва і релігії не завжди були такими ідилічними і безхмарними, якими їх обри­совал И.С. Шмельов. У історії російської культури були перио­ды, коли вона прагнуло відійти, відокремитися від релігії і

Православній Церкві (причому так було не тільки в XX в.!). Можна з жалем відзначити і факти протилежного роду, коли окремі церковні діячі намагалися запре­тить деякі твори або цілі види мистецтва, форми культурної діяльності. Пригадаємо, наприклад, гоне­ния скоморохів в XVII в., або відлучення від Церкви письменника Л.И. Толстого. Істини ради відмітимо: він і сам відійшов від неї, написавши «Критикові догматичного богослів'я», а Церква сво­им анафемствованієм лише констатувала цей факт.

Як правило, конфлікти між Російською Церквою і дея­телями культури траплялися саме тоді, коли деякі церковні ієрархи починали через обставини заніматься політикою і захоплювалися адміністративною стороною справи.

Складний, наповнений трагічними конфліктами і про­тивостояниями шлях російської культури демонструє як неиз­бежность, безповоротність процесу розділення релігії і ис­кусства, так і неможливість їх повного і остаточного роз'єднання. Характер зв'язків мистецтва і релігії може су­щественно змінюватися, але вони постійно знаходяться у взаимо­действии.

Проблема взаємодії культури і релігії актуализиру­ется, як правило, в найбільш складні, критичні моменти, коли суспільство випробовує потреба в перегляді і обнов­лении своїх духовних основ. Підтвердженням такого виводу може служити російська історія впродовж більш ніж ты­сячелетнего свого існування, у тому числі і в останнє десятиліття XX в.

Кінець 80-х-90-е рр. XX в. ознаменувався бурхливим зростанням інтересу до релігії в російському суспільстві. Збільшення числа віруючих, повернення Церкві зруйнованих храмів і мо­настырей, їх відновлення і будівництво нових - все це характерні прикмети російського життя в кінці другого тисячоліття. Великими тиражами стала виходити різна релігійна література. Були перевидані роботи російських релігійних філософів (НА. Бердяєва, С.Н. Булгакова, И.А. Ільіна, Д.С. Мережковського, В.С. Соловьева, ПА. Флоренського, Г.В. Флоровського і ін.), твори росіян ре­лигиозных письменників (Б.К. Зайцева, И.С. Шмельова), твори письменників-класиків (Н.В. Гоголя, Ф.М. Достоєвського, Н.С. Лес­кова, Л.Н. Толстого), що піднімають питання релігії. Усили­лось дія релігії і на творчість сучасних письменників, в творах яких зачіпаються біблейські прит­ри (Ч. Айтматов) і біблейська символіка.

Висновок

Десятиліття «атеїстичного» розвитку російської радянської культури, природно, не могли пройти для суспільства дарма. Зникли зв'язки, що створювалися сторіччями, між православною релігією і мистецтвом, неповоротно руйнувався побут, описан­ный И.С. Шмельовим, практично зникли традиції народних релігійних свят.

Наслідком втрати національних релігійних традицій можна вважати і що відбувалася в 90-х рр. XX в. бурхливу аме­риканизацию російської культури (культура як би втратила им­мунитет), а в якійсь мірі і посилення аморальності. Про­никновение чужорідних вірувань навряд чи заповнить ті ста­билизирующие почала, які з часів Хрещення Русі оп­ределяли розвиток національної культури.

Відновлення традиційних і естествен­ных для російської культури зв'язків між побутовою культурою, мистецтвом і релігією - процес, від якого багато в чому зави­сит майбутнє нації. Але для цього необхідні тривалі і напружені зусилля.

Список використаної літератури

1. Аверинцев С.С. Хрещення Русі і шлях російської культури // Контекст - 90. - М.: Наука, 1990

2. Давыдова Н.В. Євангеліє і староруська література: Навчальний посібник для учнів середнього віку. - М., 1992.

3. Златоструй. Стародавня Русь. Х-Х1П вв. / Сост., автор. текст, коммент. А.Г. Кузьміна, А.Ю. Карпова. - М., 1990.

4. Иванова С.Ф. Введення в храм Слова: Книга для читання з дітьми в школі і удома. - М., 1994.

5. Ізборник: Збірка проїзв. літ. Стародавній Русі. - М., 1969.

6. Концевич И.М. Здобувається Духу Святаго в шляхах Стародавньої Русі. - М., 1993.

7. Лихачев Д.С. Земля рідна: Книга для учнів. - М., 1983;

8. Лихачев Д.С. Поетика староруської літератури // Ізбр. роботи: У 3 т.

- Л., 1987. Т. 1.

9. Федотов Г.П. Святі Стародавньої Русі / Предісл. Д.С. Ліхачева і А.В.

Мене. - М., 1990.

10. Шмелев И.С. Літо Господнє // Вибране. - М., 1989.

© 8ref.com - українські реферати
8ref.com